Євгенія Кузнєцова

Ніколи вже не спатимуть усі по троє, ніколи чоловіки не казатимуть «я ляжу надворі» і не лягатимуть на дерев’яних настилах попід деревами, струшуючи з себе усю ніч випадкових кажанів, котів і комах із безкінечною кількістю ніг. Усі ці люди давно розбіглися, вмерли, загубились, і про них нагадував тільки різноманітний мотлох, названий їхніми іменами. «Подай-но мені гончаровську вазу», — казала бабуся. Ніхто в домі того Гончарова й не знав, і не пам’ятав, але ваза була його імені.

Тут навіть можна було змиритись із відсутністю ідей, рубаючи ті непролазні хащі.

Як особливо красивих жінок стає особливо шкода у старості, тому що видно, які вони були гарні, так і цей будинок мав на собі тавро колись гамірного, а тепер порослого малиною місця.