Адам Міцкевич

І мислить: хто ж би то? І звідки?

І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий,

Злетіла дівчинка, неначе привид милий!

Біленьке, мов той пух, легеньке убрання

Вкриває перса їй, а плечі відслоня.

(Одежа, бачите, для тихої години,

Коли ніхто чужий литвинки не зустріне).

Хоча й на самоті, а перса якщільніш

Прикрила ручками, гнучка, немов комиш;

Волосся золоте, зачесане над чолом,

В промінні сонячнім сіяє ореолом,

Лиця ж не бачити: схилилась до гілля

І пильно дивиться крізь нього на поля.

Отож якогось дня на бричці парокінній

В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння,

Прямує до дверей дедалі радісніш

(А коні пущені смачний жують шпориш).

О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]

І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі

У Ченстоховському проміння розлила!