Маргарет Штоль

Ліна поглянула на лаковані нігті на ногах, а це означало, що вона збиралася сказати щось важливе. — Не знаю… не знаю, як би… Мені ще ніколи не доводилося про це розповідати. Тому хтозна, що з цього вийде.
Я розчесав пальцями скуйовджене волосся.

Щодня я начебто жив якимсь іншим життям. Раніше зі мною нічого такого не відбувалося, а тепер відбувалося все й одразу. Звісно, перш за все я мав на увазі Ліну. Час тягнувся і пролітав водночас. Мені здавалося, що я надихався кисню, якого мені раніше так бракувало. Стало цікавіше спостерігати за хмарами, сидіти в їдальні, слухати музику й старі жарти. А школа Джексона перетворилася зі скупчення сіро-зелених промислових споруд на місце, де будь-де і будь-коли я міг зустріти її. Я помітив, що усміхаюся без причини і, забувши вийняти навушники від айпода, знову і знову «програю» подумки наші розмови. Я знав, що так буває.
Але досі не знав, як це

Двері на кухню відчинилися. З них задки вийшла Ліна, несучи неосяжну тацю з заморськими фруктами — принаймні у Південній Кароліні я таких точно не бачив. На Ліні був зшитий по фігурі й застібнутий на талії чорний плащ. Його поділ сягав підлоги. Вбрання Ліни було ніби з міжчасся, не схоже на жоден одяг у цій місцевості чи навіть у цьому столітті, та коли я опустив очі, то упізнав… старі добрі кеди. Ліна мала вигляд навіть кращий, ніж тоді, коли я вперше побував у неї вдома. Коли це було?.. Три тижні тому?.