Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.