Халед Госсейні

Стрілянина і вибухи тривали менше години, проте ми страшенно перелякалися, тому що ніколи раніше не чули пострілів на вулицях. Тоді ці звуки були для нас чужинськими. Покоління афганських дітей, чиї вуха звиклі до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося.

Горнучись один до одного в їдальні та чекаючи світанку, ми й не здогадувалися, що настав кінець життєвому ладу. Нашому життєвому ладу. Якщо й не кінець, то принаймні початок кінця. Справжній кінець, офіційний кінець, настане спершу в квітні 1978 року під час комуністичного coup d’etat[18], а згодом — у грудні 1979, коли російські танки викотяться на вулиці, де ми з Гассаном колись гралися, і нестимуть смерть звичному мені Афганістану, і позначать початок епохи кровопролиття, яка триває й досі.

— Аміре! Гассане! — гукнув баба, підбігаючи до нас із широко розведеними руками. — Усі дороги перекрито, і телефон не працював. Я так хвилювався!
Ми потонули в його обіймах, і на коротку шалену мить я зрадів усім подіям тієї ночі, хоч би що вони віщували.