Халед Госсейні

Стрілянина і вибухи тривали менше години, проте ми страшенно перелякалися, тому що ніколи раніше не чули пострілів на вулицях. Тоді ці звуки були для нас чужинськими. Покоління афганських дітей, чиї вуха звиклі до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося.

Горнучись один до одного в їдальні та чекаючи світанку, ми й не здогадувалися, що настав кінець життєвому ладу. Нашому життєвому ладу. Якщо й не кінець, то принаймні початок кінця. Справжній кінець, офіційний кінець, настане спершу в квітні 1978 року під час комуністичного coup d’etat[18], а згодом — у грудні 1979, коли російські танки викотяться на вулиці, де ми з Гассаном колись гралися, і нестимуть смерть звичному мені Афганістану, і позначать початок епохи кровопролиття, яка триває й досі.

— Аміре! Гассане! — гукнув баба, підбігаючи до нас із широко розведеними руками. — Усі дороги перекрито, і телефон не працював. Я так хвилювався!
Ми потонули в його обіймах, і на коротку шалену мить я зрадів усім подіям тієї ночі, хоч би що вони віщували.

Немов удівець, який оженився вдруге, але ніяк не може забути померлої дружини. Йому бракувало полів цукрової тростини в Джелалабаді та садів у Пагмані. Бракувало юрмищ гостей у домі, бракувало прогулянок метушливими рядами ринку Шор і вітань з людьми, які знали і його, і його батька, і його діда, з людьми, з якими він мав спільних предків, з якими його поєднувало спільне плетиво минулого.
Я свої спогади в Америці зміг поховати.
Батько ж свої тут оплакував.

Батько зачесав назад зволожене волосся. Я допоміг йому вдягнути білу сорочку та зав’язав краватку, зауваживши порожній простір між застібнутим коміром і шиєю. Тоді подумав, скільки таких порожніх місць залишить по собі баба, коли відійде, і ледве змусив себе відволіктися від цієї думки. Він ще не відійшов. Поки що. І сьогодні треба думати про хороше. Піджак з коричневого костюма, в якому баба був на моєму випускному, тепер на ньому висів — тато аж так вичах. Довелося підкотити рукави. Я нахилився та зав’язав йому шнурівки

Іноді я думаю, що так само сильно, як свою покійну дружину, він любив лише Афганістан — свою покійну країну.

— Бачу, Америка вдихнула в тебе той оптимізм, який зробив її такою величною. Дуже добре. А ми, афганці, народ меланхолійний, так? Частенько насолоджуємося ґамхорі[74] та жалощами до себе. Віддаємося почуттю втрати, стражданням, приймаємо їх як життєву данину, навіть як необхідність. Зендеґі міґзара, кажемо ми. Життя триває.

Я спробував уявити кам’яне обличчя Алі, побачити його спокійні очі, але час подеколи такий жадібний — краде всі подробиці й сам ними тішиться.

на жаль, Афганістан твоєї юності вже давно загинув. Благодать полишила цю землю, вбивств неможливо уникнути. Тут постійно когось убивають. У Кабулі повсюди панує страх: на вулицях, на стадіоні, на ринках — він став частиною нашого життя, Аміре-ага.

Мені згадалася фраза, яку я десь прочитав, а може, почув: у Афганістані є дуже багато дітей, однак практично немає дитинства.