Джером Девід Селінджер

Кілька хвилин я стояв і дивився на сонну сестричку. Вона лежала на краю подушки, губи розтулені. Дивно якось виходить: коли з роззявленим ротом сплять дорослі, вигляд у них бридкий, а в дітей — ні. В дітей завжди все гарно. Навіть коли вони заслинять усю подушку, і то на них приємно дивитись.

Мені на це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін., — на душі стає сумно-сумно.

Спершу я подумав: «Мабуть, якесь лайно». Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою.