Джером Девід Селінджер

. З Джейн ніколи не треба було хвилюватися — пітніє в тебе долоня чи ні. З нею я просто почував себе щасливим. Серйозно кажу.

Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива.

А я ненавиджу! Слухай, як же я все це ненавиджу! Не тільки школу. Все!

Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об'їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки…

Кілька хвилин я стояв і дивився на сонну сестричку. Вона лежала на краю подушки, губи розтулені. Дивно якось виходить: коли з роззявленим ротом сплять дорослі, вигляд у них бридкий, а в дітей — ні. В дітей завжди все гарно. Навіть коли вони заслинять усю подушку, і то на них приємно дивитись.

Мені на це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін., — на душі стає сумно-сумно.

Спершу я подумав: «Мабуть, якесь лайно». Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою.

Продає себе, як повія.

Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу.

Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.