оразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.