Марія Парр

часом я ловлю себе на думці, що мені більше подобаються звичайнісінькі дні. Такі собі дні, коли не стається нічого надзвичайного, цебто, коли я наминаю печінковий паштет із окрайцем хліба і ми з Леною граємо в футбол або шукаємо крабів і теревенимо про буденні речі, і ніхто з нас ні на кого не сердиться.

Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоч найчастіше він випадає взимку.

Гірська Шкапа, його кінь. Улітку вона паслася на узліссі, а влітку її годували в стайні.

Лена похитала головою.
— Ось чому вимерли динозаври, Трілле. Вони потопилися. В Ноя не вистачило для них місця.

І от саме тієї миті, коли я уявляв собі, як Ной з усіх сил намагався підняти на борт Короля Тиранозавра, мені спала на думку блискуча ідея:
— Лено, може, випробуємо катер? Та й побачимо, скільки на ньому тепер поміститься тварин?

Вівці влітку пасуться в горах, тож ми обійшлися єдиною козою, що в нас була. Вона такого віку, як Маґнус, і весь час, як мовить тітка-бабуня, перебуває в кепському гуморі. Коли ця дурна коза зайшла на катер, то поїла все кульбабове листя для кроликів, і тому нам довелося нарвати свіжого.

Я ніколи не замислювався над тим, навіщо потрібен тато. І щоб мені бодай щось спало на думку, я зіпнувся навшпиньки й зазирнув через живопліт. Тато, червоний на виду, стояв і лаяв літній проект. Цієї миті нелегко було згадати, навіщо тато потрібен.
— Вони їдять варену капусту, — зрештою сказав я.

— Алло.
Ленин голос був тоненький, як нитка. Я нашорошив вуха.
— Алло, так. Телефонує Вера Югансен. Це ти почепила оголошення на крамниці в Буді?
Лена витріщила на мене очі, а потім кашлянула:
— Аг-га…
— Чудово! Мене дещо цікавить. Він ще трішки неспокійний, але, уяви собі, останні два тижні жодного разу не пісяв у хаті!
Ленине підборіддя опустилося майже на живіт.
— Він пісяє надворі? — перелякано спитала вона.
— Атож, правда ж тямущий?
Вера Югансен, з усього було видно, вельми тим пишалася. Напевно, вона божевільна, подумав я. Тато, що не пісяє в хаті! Лена пополотніла на обличчі, але, здається, розуміла, що їй треба опанувати собою, тож прочистила голос і трохи суворо спитала, чи любить він варену капусту. На другому кінці дроту якусь мить було тихо.

— Чи можу я трішки побалакати з Креллою? — спитала мама.
Дідусь кахикнув і знехотя передав слухавку.
— Не кажи, що ми їздили на мопеді, — шепнув я Креллі.
Вона кивнула головою і з поважною міною на обличчі взяла слухавку.
— Що ти сьогодні робила, Креллонько? — почули ми мамине запитання.
Дідусь упав перед найменшою онучкою навколішки й згорнув руки. Крелла дивилася на нього з подивом.
— Я не їздила на мопеді, — чітко й виразно проказала вона.

— Можеш собі уявити — дев’ять років дев’ятого червня, га? — вдоволено спитала вона.
Її мама приїхала додому з пісенного свята й заходилася витирати фрукти, з яких збиралася робити мистецькі композиції. Ми з Леною їли.
— Атож, уявляю. А чого ти собі бажаєш?
— Тата.
Мама зітхнула й спитала, чи Лена хоче його загорнутим у папір, чи у вигляді подарункової листівки.

В горах у тата надзвичайно веселий настрій. Тоді можна питати його про ті речі, про які, звичайно, ніхто ніколи не насмілюється питати, і він майже весь час сміється.
— У горах не можна гніватися, — пояснив він, коли я йому про це сказав. — Хіба ти цього сам не відчуваєш, Трілле?
Я відчував і кивнув головою. Лена вважала, що раз воно так виходить, то татові треба вибиратися в гори набагато частіше.