нього Ольга ще не була покійною, вона була для ньог

обшарпаними меблями та драними шпалерами, що луна пішла коридором. Але полегшення не відчув. Очі мов саваном білим вкривало, і хотілося ось так вхопити й жбурнути об стіну не стільця того клишон

Мить — і вона забулася про все, відчувши всю силу його пристрасного поцілунку, його міцних обіймів. Як хороше було, до неможливого хороше лише торкнутися його, завмерти в обіймах і відчувати себе воскреслою, такою живою, якою ніколи вона ще не була.