Сергій Дячук

Виховані чесними, їхні діти не змогли зробити кар’єру в країні брехні.

Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!
Це означає, що ваша душа жива…

«Добре!», тисне Дмитрові руку і задумано додає: «Але твої батьки мають переписати на мене все рухоме і нерухоме». Дмитро видихає і щасливо дивиться на неї. Анна присідає на хвилинку біля нього, потім встає, поправляє спідницю і, дивлячись на куполи церкви, говорить знову: «Бо ти що собі думаєш – до цього мене сорок старост сватали і жодному я не погодилась».

Вона сидить на білій джєрзі. Читає Біблію, як порадив її друг, лікар-румун, він казав, що це найкращі ліки від важкої депресії, яку вона переживала в сорокових роках.

Невиразно зринає в пам’яті той давній літній день: мені чотири або п’ять років, ми забігли у двір до Анни, вона ловить мене, садить поруч, тримає за руку, усміхається, у неї світлі блакитні очі. Тоді враз стає серйозною і каже мені, видно, щось дуже-дуже важливе, судячи з виразу її обличчя в той момент. Не пригадую жодного слова

Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!

Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!
Це означає, що ваша душа жива…
Вінсент Ван Гог

Вже йде сніг, спочатку ледь помітні сніжинки кружляють у повітрі між старих дерев, падають на сіру й чорну скопану землю в полі. Смереки починають скрипіти на вітрі, що посилюється, і невдовзі з неба вже падає лапатий густий сніг, накриваючи ледь притрушену сніговою крупою побілілу землю.

Иван Бунин. «Сквозь ветви»

Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!

ізнялись серед односельців. Виховані чесними, їхні діти не змогли зробити кар’єру в країні брехні. Їхній син Юрій, мій дід, був дуже релігійною людиною, майстрував рамки під ікони і фарбував їх завжди у багровий колір, прикрашав квітами з кольорових позліток. Вони висіли в Анни – ікони, чорно-білі фотокопії, підфарбовані різними кольорами, по краях квіти з позлітки. Саме добро в них.

Невиразно зринає в пам’яті той давній літній день: мені чотири або п’ять років, ми забігли у двір до Анни, вона ловить мене, садить поруч, тримає за руку, усміхається, у неї світлі блакитні очі. Тоді враз стає серйозною і каже мені, видно, щось дуже-дуже важливе, судячи з виразу її обличчя в той момент. Не пригадую жодного слова.

Десяте жовтня 1995 року. Осінь у Карп