Роберт Конквест

Особливої пильності й уваги потребували «таємні вороги» радянської влади:

— офіцери, унтер-офіцери й рядові вояки білих організацій та армій, петлюрівських військ, члени різноманітних повстанських з'єднань і загонів, що активно боролися проти більшовиків (сюди ж входили і вже амністовані особи);

— колишні цивільні службовці міністерств і місцевих управлінь білих урядів, армій Центральної Рада, гетьманської державної варти та ін.;

— служителі релігійних культів: єпископи, священики православної й католицької церков, рабини, диякони, церковні старости, регенти церковних хорів, ченці та ін.;

— торговці, крамарі, непмани;

— колишні землевласники, великі орендарі землі, заможні селяни (які раніше використовували найману працю), заможні ремісники, власники промислових підприємств;

— особи, котрі мають серед своїх найближчих родичів когось, хто в даний момент перебуває на нелегальному становищі або опирається владі зі зброєю в руках у складі антирадянських загонів;

— чужоземці (незалежно від національності);

— ті, що мають родичів або знайомих за кордоном;

— члени релігійних сект і громад (особливо баптисти);

— науковці й фахівці старої школи, надто ті, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня;

— особи, попередньо засуджені або запідозрені в контрабанді, шпигунстві тощо.

Судячи з переліку, «підозрювалася» дуже значна кількість населення України. До цього можна додати ще таке:

згідно із доповіддю П. Стучки про діяльність Верховного суду РСФРР у 1923 р., 67 % усіх розстріляних за вироками судів того ж самого року становили селяни…

Готуючись до «слушного часу», репресивні органи розсилали інструкції щодо збирання й збереження даних про «запідозрених контрреволюціонерів». Стосовно України секретний циркуляр 1924 р. визначав цілий список «ворожих» груп та індивідуумів. У першу чергу згадувалися політичні партії й організації. До числа «контрреволюціонерів» відносилися:

— колишні члени дореволюційних буржуазних вартій;

— колишні члени монархічних союзів та організацій («чорних сотень»);

— колишні члени Спілки незалежних хліборобів (діяла під час урядування Центральної Ради);

— колишні дворяни й аристократи;

— колишні члени молодіжних організацій (бойскаути та ін.);

— «націоналісти всіх мастей і відтінків».

Далі перелічувалися колишні царські службовці:

— урядовці Міністерства внутрішніх справ, насамперед агенти охранки (таємної політичної поліції), поліції й жандармерії, секретні агенти охранки й поліції, співробітники прикордонного жандармського корпусу;

— урядовці Міністерства юстиції — члени губернських і повітових судів, присяжні засідателі, прокурори всіх рангів, мирові судді та слідчі, судові виконавці, голови окружних судів та ін.;

— всі без винятку офіцери й унтер-офіцери царської армії та флоту.

Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні.

Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі «куркуля» як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі пересічно сім чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50–56 % більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша (за Ю. Арутюняном і Н. Ясним).

Однак головним на цьому етапі було інше: становлячи З—5 % селянських господарств, «куркулі» разом із тим вирощували до 20 % усього хліба.