Домінік Фортьє

Насправді я боялася, як щоразу, коли повертаєшся у місце свого дитинства, знайти його зменшеним, що означало б одне з двох: або воно видавалося великим тому, що наші очі були маленькими, або ж ми поволі загубили нашу здатність захоплюватися, — й обидва ці висновки невтішні.

У нього не було віри, та церква не ображалася. Бувають страждання такі великі, що звільняють вас від обов’язку вірити.

заутрені до утрені, коли вниз спадає синє світло, час зупиняється, щоб перевести подих. Цей час не для пересічних чоловіків, які спокійно хропуть: він належить хворим, божевільним і закоханим.