Домінік Фортьє

Насправді я боялася, як щоразу, коли повертаєшся у місце свого дитинства, знайти його зменшеним, що означало б одне з двох: або воно видавалося великим тому, що наші очі були маленькими, або ж ми поволі загубили нашу здатність захоплюватися, — й обидва ці висновки невтішні.

У нього не було віри, та церква не ображалася. Бувають страждання такі великі, що звільняють вас від обов’язку вірити.

заутрені до утрені, коли вниз спадає синє світло, час зупиняється, щоб перевести подих. Цей час не для пересічних чоловіків, які спокійно хропуть: він належить хворим, божевільним і закоханим.

кажемо дощить — il pleut, щоб із задоволенням залишитися всередині й згорнутися під світлом слова книжка — livre. (Livre, що походить від liber: живої частини кори дерева, а ще від свободи — liberté.)

все ж бібліотека ще живе. Вона — наша пам’ять про все, без неї ми стали б схожими на дітей, що рухаються навпомацки в суцільній темряві.

Ми ще не знаємо, чи залишимося тут, а чи переберемося (чи надовго? якщо ж ні, то на скільки часу?) до Бостона, тож в мене таке враження, що ми вже відбули, але так нікуди й не дісталися, відчуття невизначеності, яке не полишає мене навіть уві сні. Я шукаю місце, де можна зупинитися, перепочити нам обом.

Мабуть, цілковита тиша можлива тільки посеред гамору.

Щоб мати змогу читати гарні, іноді треба читати ті, які називаємо лихими. Книжки говорять між собою, перш ніж говорити з нами.

— Є люди, в яких замість серця камінь, я знаю таких і тримаюся від них на відстані. А є такі, в кого серце замість мозку, що геть не ліпше.

жодні доводи не можуть перемогти, якщо їм протистоїть нерозсудливість.