Вікторія Амеліна

Те, що біль, страх, страждання людини зникають з її смертю, що нічого не залишається по злетах, падіннях, насолодах і тортурах, є гідним подяки подарунком еволюції, яка уподібнила нас до тварин. Коли б після кожного нещасного, змученого зоставався хоч один атом його почуттів і цей сумний спадок поколінь зростав, коли б хоч іскра страждань могла перейти від людини до людини, світ був би сповнений жахливого виття, силоміць вирваного з нутрощів.

Країна розтікалася бруківкою струмочками, ріками. І так просто її не витреш із вулиць.

І все довкола липке, і ти вже не впевнений: чи це люди розбили чудовисько, чи чудовисько таки подолало людей — хитрістю: тепер позбутися його буде ще важче. І ти хочеш побігти геть, дістатися дому — але ковзаєш на розлитому, падаєш, лапа зісковзує під трамвай:
— Тікай, Доме!
Тікаю. Може, нам усім зачекати, поки підсохне — тоді іти?
Але все так само — підошви твоїх старих чобіт, твої занадто високі підбори, шорсткі подушечки моїх лап — липне, не пускає нас від цієї землі. І навіть за сотню років тут все ще залишатимуться сліди — ледь чутний, але характерний запах чогось розлитого, назву чого ти забув. А жінки все миють і миють, і думають, тікати би звідси, туди, де не треба відмивати слідів, бо там нічого не розбивалося — ні монстрів, ні армій, ні навіть життів.