Вікторія Амеліна

Того дня, коли вирішувалося моє життя, за вікном сипали білі цятки. Такі, знаєте, дрібні уламки замерзлих річок, які пахнуть чужими краями? Хоча тоді сипали часточки звичайнісінького Дніпра — не Дунаю, не Дону, не Вісли, не Амазонки чи Міссісіпі, не Неви чи Москви-ріки, а саме Дніпра. На вигляд ніколи не відрізниш, але запах живого снігу не сплутаєш.

Я, якщо чесно, іноді думаю теж, що мова — це надто складно. Надто багато в ній протиріч, недомовок, обмовок та і брехні відвертої.

Країна розтікалася бруківкою струмочками, ріками. І так просто її не витреш із вулиць.

Про наше щасливе життя. Бо таким воно і було — щасливим, якщо озирнутися та принюхатися до залишених нами слідів.

А дім твій — там, де твої сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею.

народ — не пес. Народ усе може, усе виносить, усе приймає. Народ, як справжня любов. Треба лише правильно вчити.

У словах — вся людська влада.

І чути в крові страх.

Та я тепер згадую, і мені здається, що в крові птаха я тоді вперше почув лють.

Та Господар упевнено каже: хто хоче обманутися, заслуговує бути застреленим. І долоні його ще сильніше пахнуть порохом і гаманцем зі шкіри.