Лаура Новлін

Скільки себе пам’ятаю

Фінні виглядає, наче янгол на картині доби Відродження, або наче він член якоїсь сучасної королевської сім’ї. Протягом зими він залишається блондином, а влітку його волосся радше золоте. Він часто червоніє, частково через те, що він у нього така світла шкіра, а частково, бо він сором’язливий і його легко збентежити.

Телефон падає на підлогу, я перекочуюсь і ховаю обличчя в подушку. Біль у моїх грудях калатає і гуде разом із серцем. Коли востаннє я чула його у цій кімнаті поряд зі мною, у темряві? Потік спогадів вражає мене. Ми ще зовсім малі, спимо згорнувшись калачиком, як кроленята. Ми трохи старші, пошепки ночами розповідаємо одне одному секрети. Ми кладемо пальці на губи одне одного, щоб стримати хихикання. Наш відчай, коли матері сказали, що ми надто дорослі, щоб спати в одному ліжку. Фінні сигналить мені ліхтариком зі свого вікна, а я підношу чашку та шнурок до вуха: «Ти мене чуєш?»

Любов, яку я намагалася стримати, ламає свою греблю і поглинає мене. Я підгинаю пальці на ногах і стискаю руки в кулаки, коли я промовляю його ім’я в свою подушку.

— Фінні, — кажу я самотній темряві. — Фінні. Мій Фінні. — Я задихаюсь, а мої повіки закриваються від болю кохання до нього. Фінні. Мій Фінні.