Крістіан Ґе-Полікен

Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.

Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, — продовжує Маттіас, — мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.

віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули.