Крістіан Ґе-Полікен

Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.

Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, — продовжує Маттіас, — мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.

віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули.

Час зарубцьовує те, що йому підвладне, але нічого ще не вирішено напевне.

Історія повторюється, — нарешті вимовляє він. — Ми хотіли втекти від того, що нам було приготовано, і ось нас поглинув плин подій. Проковтнув кит. І тепер, далеко від поверхні, ми сподіваємося, що він виплюне нас на берег. Ми у череві зими, в її нутрощах. І в цій гарячій темряві ми розуміємо, що ніколи не вдасться втекти від того, що має статися.

Потрібно лише встати з ліжка і спробувати спертися на стіл. Усе просто. Треба тільки стежити, щоб не втратити рівновагу. Це було б так по-дурному — згоріти на плиті.

Небо непевне. Барометр показує донизу. Кілька сніжинок зависло в повітрі, ніби очікуючи підмоги, щоб упасти на нас.