Чому Азії вдалося, Джо Стадвелл
Джо Стадвелл

Чому Азії вдалося

Повідомити про появу
Щоб читати цю книжку, завантажте файл EPUB або FB2 на Букмейт. Як завантажити книжку?
У чому причина стрімкого економічного злету Китаю? Чому не можна беззастережно довіряти думці неоінституціоналістів? Де «золота середина» в керуванні економікою держави? На ці та інші питання шукає відповідь репортер Financial Times Джо Стадвелл. Він аналізує три головні складники успішної економіки: сільськогосподарську політику, промислове виробництво і розподіл фінансування. У прицілі авторської уваги Японія, Південна Корея, Тайвань, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, В’єтнам і Китай. Аналізуючи бізнес цих країн, автор показує, що спрацювало в Азії, а що ні
Ця книжка зараз недоступна
599 паперових сторінок

Враження

b7085241763
b7085241763ділиться враженням9 місяців тому
👍Раджу
🔮Мудра
💡Пізнавальна
🎯Корисна
🚀Неможливо відірватися

b3803530763
b3803530763ділиться враженнямторік
👍Раджу
🔮Мудра
💡Пізнавальна
🎯Корисна
🚀Неможливо відірватися

Цитати

Виктория
Викторияцитує3 роки тому
Це була ідеологічно заряджена ера так званого Вашингтонського консенсусу, впродовж якої Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і Державна скарбниця США були одностайними в переконанні, що політика вільного ринку, яка ввійшла в моду в США та Великій Британії, підходила для будь-якої економіки незалежно від рівня її розвитку3. Напруга дискусії була такою, що академічна точність нерідко приносилась їй у жертву, як це сталося зі звітами Світового банку. І справді, навіть фахівці з Японії, Кореї і Тайваню, які виступали проти Вашингтонського консенсусу в питаннях економічного розвитку, виголошували сумнівні твердження, аби підкріпити свою позицію. Це лише посилювало плутанину.
strategyua2017
strategyua2017цитує6 місяців тому
Існує два пов’язані між собою пояснення цього уривчастого зв’язку між освітою та економічним зростанням. Одне з них, яке можна почути найчастіше, полягає в тому, що з перспективи розвитку існує надлишок освіти некоректного напрямку. У Східній Азії дуже відчутний контраст між акцентом на професійну підготовку студентів на другому і третьому рівні освіти в Японії, Кореї, Китаї та на Тайвані, й меншою мірою орієнтованими на торгівлю освітніми системами колишніх колоній Європи та США у Південно-Східній Азії. Кваліфікація інженера для тайванського студента може бути більш відповідною для початкових завдань економічного розвитку, ніж кваліфікація бухгалтера для малайзійського студента. На кінець 80-х професійна підготовка (здебільшого сфокусована на виробництві) складала 55 % від всіх трьох рівнів освіти на Тайвані, тоді як менше 10 % студентів вивчали гуманітарні дисципліни. У 80-х Тайвань мав на 70 % більше інженерів пропорційно до кількості населення, ніш США13. Подібно до Кореї і Японії, які встановили цю модель у Східній Азії, тайванська система освіти почала нагадувати цю саму систему в заснованих на виробництві економіках Німеччини та Італії. Південно-східні азійські країни, згідно з англосаксонською традицією, робили більший наголос на гуманітарні предмети та «чисту науку». Нестача професійної підготовки та інженерів, однак, не може бути більш ніж крихітною складовою пояснення повільного економічного розвитку в країнах Південно-Східної Азії та державах, що мають схожий до неї освітній зріз. Почати варто з того, що в Північно-Східній Азії більше інженерів отримали підготовку вже після того, як почалась активна фаза розвитку. Ранній успіх Японії епохи Мейдзі було досягнуто напрочуд малою кількістю інженерів — країна стала на шлях професійної, наукової та технологічної освіти тільки в 30-х14. У країнах на кшталт Куби та Росії, з іншого боку, потоком було випущено значне число інженерів без позитивного результату. Все це вказує на другу, значно важливішу причину того, що дані про формальну освіту й розвиток не дуже добре поєднуються. Річ у тім, що отримання критичних навичок в успішних країнах, які розвиваються, здебільшого відбувається поза сектором формальної освіти. Замість цього такі навички отримуються на підприємствах.
Таке внутрішньофірмове навчання допомагає пояснити часткову поразку колишнього Радянського Союзу та його сателітів: інвестиції в освіту фокусувалися здебільшого на елітних університетах і дослідницьких інститутах, а не на бізнесовій практиці. Ситуація була не настільки вже й далека від тієї, що склалась у Південно-Східній Азії, яка поєднала англосаксонську традицію елітного триступеневого сектору освіти з суттєвим розвитком дослідницьких інституцій у державному секторі, що мав місце після здобуття країнами незалежності. У Японії, Кореї, на Тайвані та в Китаї після 1978 року, навпаки, значна частина високоефективних освітніх інвестицій і досліджень були сконцентровані не на секторі формальної освіти, а в компаніях, і, за визначенням, у компаніях, які, на відміну від Радянського Союзу, брали участь у міжнародній конкуренції. Це може стати критично важливим моментом для швидкого отримання технологічної потужності. Як зазначив японський учений Масаюкі Кондо, описуючи провал Малайзії у розвитку справжньої технологічної потуги, попри значні інвестиції в освіту та дослідження, «основним контекстом для розвитку виробничих технологій є підприємства, а не державні інституції»15. Політика технології, а не політика науки є ключем на перших етапах індустріального розвитку. В результаті, урядова стратегія виробництва є найсильнішим детермінантом успіху. Якщо держава не нав’язує створення фірм, які можуть бути рушіями виробничої освіти — і не підтримує їх потім, — усі зусилля, спрямовані на формальну освіту можуть бути марними. Єдине застереження полягає у тому, що коли країна досягає «технологічної межі» у виробництві, оптимальне поєднання освіти — та зв'язок між інституціями формальної освіти і навчанням на підприємствах — змінюється. Але це не є фокусом даної книги. У цьому випадку нас насамперед цікавить, що ж стає вашою перепусткою у клуб багатіїв.
Поза угодою
Отже, демографія і «освіта» вплітаються у канву цієї книги тоді, коли це необхідно та доречно. Три інші чинники, які нерідко вважаються впливовими по відношенню до економічного розвитку, однак, виключені.
Першим є політичний плюралізм і демократія. Багато хто намагається сконструювати незаперечні теорії, згідно з якими демократія або ж перешкоджає економічному розвитку, або уможливлює його. Проте у випадку Східної Азії важко виділити будь-яку з цих тенденцій. На національному рівні Японія ХІХ століття повільно, але неухильно йшла назустріч більш демократичній політичній структурі з ширшими правами голосу та ініціювала першу — і до Другої світової війни єдину — успішну програму модернізації. Лише під час глобальної депресії 20-х і під значним тиском расистських «білих» сил, політична система деградувала до хаосу, а пізніше — до військової диктатури. З іншого боку, в Південній Кореї та на Тайвані багато людей вказували на успіх авторитарних генералів Пак Чон Хі і Чан Кайші відповідно. Але вони звично забувають про авторитарну катастрофу Чан Кайші в материковому Китаї перед 1949 роком на тлі іншої економічної політики. Наприклад, в Індонезії після Другої світової війни, Сукарно управляв хаотичною демократичною адміністрацією перш ніж перейти до авторитарно керованої «демократії», ще більш хаотичної. Сукарно завдяки військовому перевороту встановив режим авторитаризму й цим заклав певну стабільність та нібито створив передумови для розвитку, але все скінчилося тим, що його сім’я пограбувала країну. А на Філіппінах демократично обраний президент Фердинанд Маркос 1972 року заявив про необхідність введення воєнного стану для безперешкодного розвитку, після чого встановив новий рекорд із грабіжництва.
На мікро-, субнаціональному рівні так само важко віднайти сталу кореляцію між авторитаризмом і демократією з одного боку, та політикою, необхідною для просування економічного розвитку, — з іншого. Існують моменти, як-то тимчасове ув’язнення бізнес-лідерів генералом Пак Чон Хі та ренаціоналізацію корейської банківської системи 1961 року, коли надзвичайно авторитарні за своєю природою дії принесли очевидні дивіденди. Однак так само зустрічаються політичні втручання, в яких важливим був демократичний підхід. У контрольованих комуністами частинах Китаю в середині та наприкінці 40-х років успіх земельної реформи був пов'язаний із виборними сільськими комітетами, чиє функціонування різко контрастувало з авторитаризмом, з яким ми асоціюємо Китай сьогодні. Так само залучення представників комітетів — як правило, виборних — до земельної реформи у Японії та на Тайвані були ключовими для їх безпрецедентного успіху16. Ценралізованіша і авторитарніша земельна реформа Південної Кореї виявилася менш ефективною. У Південно-Східній Азії відсутність демократичного процесу стала причиною невдачі держави у спробах земельної реформи для цього регіону. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що демократія і авторитаризм не були вдалими змінними величинами для пояснення економічного розвитку у Східній Азії. Можливо, найважче ігнорувати пояснення, — асоційоване також, серед іншого, з індійським економістом і лауреатом Нобелівської премії Амартією Сеном, — яке полягає у тому, що питання «заохочує чи затримує демократія економічний розвиток» базується на хибному розрізненні. Демократія та інституційний розвиток є частиною розвитку, тому не можуть розглядатись як його стимули. Після проживання в Китаї та Італії — державах, чий інституційний розвиток ішов за економічним зі значною затримкою, — я дотримуюся цієї думки не лише умоглядно, а й спираючись на власний досвід. Злигодні, яких зазнають звичайні люди через брак уваги з боку держави до інституційного прогресу, заслуговують на окрему увагу. Економічний розвиток є темою цієї книги, але економічний розвиток — не єдиний рецепт людського щастя.
Інша інституція, популярна останнім часом, — «верховенство права» — належить до тієї ж категорії, що й демократія, позаяк є частиною розвитку більше, ніж підставою для економічного прогресу. В останні роки західні уряди та науковці — особливо британські та американські — відчайдушно намагалися переконати Комуністичну партію Китаю в тому, що верховенство права є критично важливою умовою для економічного розвитку. Вони не досягли в цьому успіху, здебільшого через те, що свідчення на користь аргументу в Східній Азії були очевидно змішаними — і Китай був значним джерелом суттєвої частки негативних фактів. Із розвитком китайської економіки після 1978 року уряд цілеспрямовано залишив питання права власності непрозорими та застосував юридичні санкції до багатьох видів економічної діяльності тільки після того, як вони виникли. Результати важливих юридичних справ і надалі вирішуються заздалегідь Комітетами з політичних і юридичних питань Комуністичної партії. Попри це, Китай зазнав швидкого підйому. У Південній Кореї суди, поліція і таємна поліція приборкали на замовлення великого бізнесу через залякування, побиття і арешти лідерів спілок та інших трудових активістів у 90-х (не так уже й багато відмінностей, варто визнати, від Сполучених Штатів наприкінці ХІХ століття або від Великої Британії трохи раніше). З іншого боку, в Японії, яка має найвидатнішу в регіоні історію економічного успіху, існував трохи міцніший правовий захист. На Філіппінах та в Індонезії, де рішення суду нерідко виноситься на користь того, хто робив вищу ставку, відсутність верховенства права асоціювалась із нижчими економічними показниками. Як і у випадку з демократією, краще визнати, що верховенство права не є принциповим рушієм економічного розвитку, а натомість залишається інтегральною частиною розвитку загального. Нам варто очікувати від країн, що розвиваються, домагання і того, й іншого.
Врешті-решт, існує стара приказка: географія і клімат є основними детермінантами економічного розвитку. Не бракує людей, які вірять у те, що Південно-Східна Азія трохи відстає тільки через те, що там «занадто спекотно», або в те, що Північно-Східна Азія є авангардом, оскільки, як і Європа, насолоджується помірним кліматом. Зустрічаючись із такими упередженнями, я уявляю, як у VІІІ столітті десь у шинку сидить завсідник і просторікує: оскільки арабський спадок тієї доби базувався на територіях, які сьогодні є Іраком і Північною Африкою, а велична династія Тан керувала державою зі спекотного Сіаня, європейці, жителі Північної Америки, японці та корейці завжди залишатимуться позаду, через те, що клімат у них надто холодний. Аргументація на кшталт географії та клімату як ключових двигунів економічного розвитку заслабка для прогнозування. Попри цілком реальну схильність держав копіювати своїх сусідів, географія доволі погано вписується в контекст економічних успіхів і поразок у Східній Азії і має розглядатись у цій книзі в довільній манері. Тайвань, що знаходиться на відстані тригодинного перельоту від Токіо, насолоджується субтропічним кліматом, але в цій книзі його поміщено в групу Північно-Східної Азії. Так само, В’єтнам, як Таїланд і Малайзія, географічно знаходиться у Південно-Східній Азії, але я згрупував його з Китаєм. Лише дуже неточна економічна конвергенція двох різних частин Східної Азії дає змогу прихильникам географічної детермінації говорити, мовляв, «нічого не вдієш». Ця книга вказує на те, що зробити можна багато чого. Вона фокусується на трьох аспектах політичного вибору, в яких політичні рішення мають найбільше значення стосовно результатів економічного розвитку. Подальший текст не є детальною рекомендацією стосовно політики, оскільки умови кожної країни різні. Але він таки претендує на певний рівень історичної точності стосовно опису того, що відбулось у Східній Азії. Ця історія нагадує нам, що, іноді лише на якийсь момент, але доля розвитку народу опиняється в руках його уряду.

* * *
2 «Принцип невтручання» — економічна доктрина, згідно з якою державне втручання в економіку повинне бути мінімальним, зосередженим на захисті людей та їхньої власності, національній безпеці та наданні обмеженого числа суспільних благ, таких як дороги. — Прим. ред.
3 Фейлд стейтс — від англ. failed states — неспроможні держави. Термін використовується на позначення держав, що не здатні підтримувати своє існування як життєздатні економічні та політичні одиниці. — Прим. ред.
4 Гоміньдан — перша владна політична партія в історії Республіканського Китаю, існує з 1912 року. Партія вела збройну боротьбу з генералами Бейянського угруповання (1912—1928) та пізніше з Комуністичною партією Китаю, намагаючись здійснювати керівництво всією країною. Боротьба з останньою набула форми громадянської війни. Гоміньдан зазнала поразки (1949) та була змушена перебратися на Тайвань. — Прим. пер.
Vitaliy Andrushko
Vitaliy Andrushkoцитує10 місяців тому
Стратегії — сільськогосподарські, виробничі та фінансові, — які визначають успіх чи поразку, були закладені за десятиліття до початку дискусії 80–90-х про «азійське диво». Ці стратегії і розглядаються в цій книзі.

На полицях

Книги по-українськи, Natalia Lyhach
Економіка, історія та суспільство. Книжки «Нашого формату», Видавництво «Наш формат»
Українською, shershnev222
shershnev222
Українською
  • 124
  • 114
Интересное, Olga G
Наш формат, Roman Zadorozhniy
Roman Zadorozhniy
Наш формат
  • 40
  • 46
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз