Стань сильнішим

Це не мусить бути щось значне: звинувачення дієве і для подолання легкого дискомфорту. Ви запізнюєтеся на роботу і не можете знайти сорочку, яку хочете одягнути, отож кричите на свою дружину, що вона нічого не кладе на свої місця. Це безглуздо. Це просто дає нам відчуття полегшення і контролю над ситуацією

Ви не можете контролювати усі події, які з вами відбуваються, але можете вирішити, як їх сприймати

Депресія і тривожність — це перші реакції організму на накопичення болю

Як усі здібні пройдисвіти, наше его наймає банду різунів на той випадок, якщо ми не скоримося його вимогам. Злість, провина й ухильність — ось його викидайли. Коли ми впритул наближаємося до визнання емоційної складової досвіду, ці троє беруться до справи. Набагато легше сказати: «Мені начхати», аніж: «Мені боляче». Его любить звинувачувати, знаходити помилки, виправдовуватися, провокувати помсту і напади — усе це крайні форми самозахисту. Его також прихильник ухильної тактики — переконати кривдника, що з нами все гаразд, вдати, що це не важливо, що ми непробивні. Ми вдаємо байдужість або стоїцизм чи ухиляємося від розмови з гумором і цинізмом: «Не важливо. Кого це обходить?»

Я не за чутками знаю, що неконтрольований вибух емоцій позбавляє почуття безпеки, яку більшість із нас намагається створити у своїх родинах або організаціях. Якщо це відбувається досить часто, гостра реакція на біль створює вибухонебезпечну атмосферу — люди навколо боятимуться і житимуть на межі.

Одним із наслідків спроб ігнорувати емоційний біль є виникнення «симптому канделябра». Ми вважаємо, що заховали біль так глибоко на споді, що він більше не зрине на поверхню, аж раптом несподіване, на перший погляд невинне зауваження розлючує нас або доводить до сліз. Або невеличка помилка на роботі викликає напад непереборного сорому. Можливо, конструктивний відгук колеги поцілив у хворобливо-вразливе місце, і ми підстрибуємо від болю вище даху.

Міріам Ґрінспен, психотерапевт і автор книжки «Зцілення через темні емоції»

Наше завдання полягає не в тому, щоб заперечувати те, що сталося, але кинути виклик — стати сильнішим, визнати те, що сталося, сприйняти правду і таким чином дійти до миті, коли ми подумаємо: «Так. Ось що сталося. Це моя правда. І я вибиратиму, як саме закінчиться ця історія».

Чому сьогодні я такий суворий з усіма?

Що мене спонукає чинити так?

Як я дійшов до того, що хочу битися в стіну головою?

Я хочу розібратися в тому, чому я такий приголомшений.

Я не можу припинити думати про цю розмову на роботі. Чому?

У мене дуже сильна емоційна реакція — що відбувається?

Я знаю, що солодощі не допоможуть. Що насправді відбувається?

Що відбувається з моїм шлунком?

Замість того щоб сказати: «Я зазнав поразки і почуваюсь паскудно», ми висновуємо: «Я невдаха». Ми вдаємо спокій і зачиняємося у собі, замість того щоб звільнитися.