Енн із Ейвонлі

Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.

Перенесене чорнилом на папір, усе здається штивним і недоречним. Фантазії — мов тіні, їх не можна замкнути в клітці, надто вони примхливі й норовливі.

Тобі так пасує цей день — і він приніс тебе. Люди й речі, що пасують одні до одних, завжди приходять укупі. Якого клопоту ми б уникли, якби тільки всі знали це! Та вони не знають — і марнують свою дивовижну енергію, намагаючись поєднати непоєднуване.

Я люблю уявляти душі витканими зі світла. Одні переливаються тремтливими рожевими відблисками, інші — мерехтять, наче море під місячними променями. А ще деякі — бліді й прозорі, мов досвітній туман.
— Я десь читала, що душі схожі на квіти, — додала Прісцилла.
— Тоді твоя душа — це золотистий нарцис, — мовила Енн, — а в Діани — червона, червона троянда. А в Джейн — яблуневий цвіт, рожевий, міцний і ніжний.
— А твоя — біла фіалка з бузковими жилками на пелюстках, — підхопила Прісцилла.

У цьому світі лише й варто, що надіятися на краще, готуватися до гіршого, а приймати, що Бог пошле.

— Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним