Діана Сеттерфілд

Тринадцята казка

    Victoria Millerцитує2 роки тому
    Коли маєш справу з рукописом, вигорілим на сонці, пошкодженим водою, вогнем або просто плином років, очі мають приглядатися не лише до форми літер, а й до інших характерних для письма ознак, як-от: ретельність написання, натиск ручки на папір, розриви та інтервали в потоці слів… Треба розслабитись. Ні про що не думати. Аж поки ваша уява не зробить вас одночасно і пером, що ширяє над пергаментом, і самим пергаментом, поверхню якого приємно лоскоче дотик чорнила.
    Anna Kotokianцитує9 місяців тому
    То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з'явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.
    b2100090681цитує12 днів тому
    Помираючи, люди зникають. Зникає їхній голос, їхній сміх, тепло їхнього подиху
    b2100090681цитує12 днів тому
    Тож інколи читання буває шкідливим для здоров’я.)
    Tetiana Petrushkinaцитує19 днів тому
    Не хочете — не розповідайте. Але мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас.
    Tetiana Petrushkinaцитує19 днів тому
    Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом'якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф'янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.
    Tetiana Petrushkinaцитує19 днів тому
    У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності — на той випадок якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.
    Tetiana Petrushkinaцитує20 днів тому
    Це була невеличка акуратна каплиця, шпиль якої вказував напрямок до царства небесного, не намагаючись проткнути в ньому діру.
    Tetiana Petrushkinaцитує20 днів тому
    Хоча початок не завжди там, де може здатися на перший погляд. Наше життя видається нам надзвичайно важливим, тому ми схильні думати, що його історія має починатися з нашого народження. Спочатку не було нічого, потім народилася я… Одначе це не так. Людське життя — не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрівняти і покласти для загального огляду. Родинне життя — це павутина. Неможливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту. Неможливо зрозуміти одну частину без усвідомлення сенсу цілого. І моя історія — не лише моя. Це історія Енджелфілду. Енджелфілду як маєтку. Енджелфілду як села. Енджелфілдів як конкретної родини: Джорджа і Матильди; їхніх дітей, Чарлі та Ізабель; дітей Ізабель — Еммеліни та Аделіни. Історія їхньої домівки, їхніх доль, їхніх страхів.
    Natali Navytkaцитуєминулого місяця
    Обличчя наших постійних покупців — зазвичай бліді, але наче підсвічені зсередини вогнем пристрасті істинного бібліофіла — спалахують радісним збудженням, коли покупці бачать пишні кольорові суперобкладинки.
    Тетянацитує2 місяці тому
    Мовчання не є природним середовищем для історій, — сказала мені якось міс Вінтер. — Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас.
    b2664810546цитує2 місяці тому
    У всіх нас є свої печалі, і хоча обриси цих печалей, їх тягар і обшир у кожного свої, присмак гіркоти однаковий для всіх нас.
    b2664810546цитує3 місяці тому
    Я й досі відчувала, як стукає моє серце, відраховуючи секунди. У моєму шлунку зростав голод, а у горлі — спрага. Мені було так сумно, що здалося: ось іще трохи, і я помру. Однак я лишалася живою. Живою до непристойності, до абсурду. Настільки живою, що відчувала, як у мене росте волосся і видовжуються нігті.
    b5418415778цитує4 місяці тому
    вона мала забагато клопоту з подоланням гордині, спричиненої усвідомленням власної непогрішності, щоби помічати інші свої прогріхи та вади.
    b5418415778цитує4 місяці тому
    Могло здатися, що це вже занадто: десяти років подружнього життя загалом буває достатньо для того, щоб вилікуватися від кохання до дружини, але Енджелфілд був дивак, та й годі.
    b5418415778цитує4 місяці тому
    люди доглядають могили, так я доглядаю книжки. Я чищу їх, підклеюю, зберігаю в гарному стані. І щодня, щодня розгортаю якийсь томик, прочитую кілька рядків, навіть кілька сторінок, доки в моїй голові не почнуть лунати голоси давно забутих мерців… Цікаво, а чи відчувають вони, оті померлі письменники, той момент, коли хтось бере до рук їхні книжки? Чи з’являється тоді у вічній темряві довкола них хоч малесенька цяточка світла?
    b5418415778цитує4 місяці тому
    Яким би банальним не був зміст, у ньому завжди є щось здатне зворушити. Адже хтось, кого вже давно немає на світі, одного дня вирішив: ці слова варті того, щоб їх записати.

    Помираючи, люди зникають. Зникає їхній голос, їхній сміх, тепло їхнього подиху. Руйнується їхня плоть. З часом зотлівають і кістки. Зникає всяка жива пам’ять про них. Це жахливо і водночас природно. Однак для письменників є виняток із цього правила — правила неминучого зникнення. У книжках вони продовжують жити. І ми можемо віднайти їх. Віднайти їхній гумор, інтонацію, їхні настрої. Написаним словом вони здатні розлютити вас або, навпаки, потішити. Ці люди здатні змінити вас
    b2418984703цитує5 місяців тому
    Людське життя — не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрівняти і покласти для загального огляду. Родинне життя — це павутина. Неможливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту. Неможливо зрозуміти одну частину без усвідомлення сенсу цілого. І моя історія — не лише моя.
    b2418984703цитує5 місяців тому
    Увічливість… Знайте, що це — чеснота нікчем, якщо її взагалі можна назвати чеснотою. І що є такого захопливого у беззубості, поясніть, коли ваша ласка? Зрештою, бути беззубим і нешкідливим дуже легко. Щоб бути ввічливим, ніякого таланту не потрібно. Навпаки, ввічливість — це єдине, що лишається тоді, коли у всьому іншому ви зазнали поразки. Людям амбітним начхати, що про них думають інші. Не думаю, що Ваґнер втратив би сон, побиваючись, що він міг образити чиїсь почуття. Бо Ваґнер був геній.
    b2418984703цитує5 місяців тому
    побачила не тільки «Джейн Ейр», «Грозовий перевал» і «Жінку в білому», але й «Замок Оранто», «Таємницю леді Одлі» і «Наречену-привид». Мені аж подих перехопило від захвату, коли я узріла раритетне видання «Доктора Джекіла і містера Гайда», що його мій батько вважав зниклим.
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз