Unknown

Сковородинські ідеї знову ставали популярними у дев’яності роки XIX століття — цьому, зокрема, сприяли й видання, здійсне­ні у зв’язку зі сторіччям від дня смерті філософа. Його платонізм, містицизм, утеча від спокус і оман світу, його теорія самопізнан­ня й християнський символізм — все це було суголосне програм­ним засадам символістів з їхнім утвердженням всеєдності, шу­канням зв’язків явищ та сутностей.

«Людство остаточно стомило­ся від необов’язкових істин, від їх плюралістичної множинності, від їх здрібнілості, приватності думок, партикуляризму мислен­ня, — констатує Петров в „Історіософічних етюдах“. — Людина гине в плині умовних і сумнівних, суцільно безсилих істин»

«Усе має свою логіку. Машина стала для людини способом опанувати світ. Продукція машин безмежно поширила владу людини над світом. Витворений людиною світ речей поволі заступив як ме­тафізичний світ Божого, так і фізичний світ природи. Отже, ми мали б змогу розчленувати в послідовній зміні етапів: ірраціо­нальний світ надлюдського й надприродного; розумовий світ, природний; технічно-речевий, витворений людиною за допо­могою машин»

Соломія Павличко писала: «І предмет­ний, і духовний світ розпалися, розкололися на шматки, які вже не склеїш, не припасуєш. І сучасна людина мислить уламками ду­мок, переживає уламками почуттів. Уламок — цей образ не раз ще зустрінеться в Еліота як символ духовного життя й мислення на­шої епохи»

«Час ущіль­нився. Сторіччя сконцентрувалися в подіях одного дня або кількох місяців. Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я стало явно недостатнім для людини. Тотожність імени більше не відповідає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функція люди­ни за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи. Жаден з нас не має власної біографії, бо його біо­графія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з дотикаль­ною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її ос- відомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі»1

Попри схожість життєвої постави, попри одна­ково непримиренну зневагу до суспільства, до його загально­прийнятих вартостей і святощів, людина XV століття не запере­чує доцільності світу, не відкидає абсолютної мети. Сумніваючись у Божих істинах, вона утверджує цінності гуманістичні, служіння яким і надає сенсу її існуванню. У XX столітті людство, за До- монтовичем, уже повстало проти самого себе. Ніякий абсолют­ний ідеал уже не освітлює життєвий шлях, не допомагає долати

21*

324

Віра Агеева. Поетика парадокса

темряву покинутого Богом світу. Не треба жадати справжності, не треба дошукуватися автентичного обличчя, схованого за маш- карою, бо єдина доступна реальність — це захоплююча гра з без­ліччю розмаїтих масок, образів і стилів. Дійсність таки визначає­ться мистецтвом, яке вона з більшим чи меншим успіхом пробує копіювати.

XV століття започаткувало процеси, які спри­чинили тотальну світоглядну кризу уже в столітті XX. «Зневаже­ні янголи, затулюючи обличчя крилами, засоромлено відходили на задній план. їх заступили люди, метушливі, самовпевнені й гор­довиті. Техніки й банкіри. Біржові маклери, кіноактори, спорт­смени. Соціальні й релігійні реформатори. Учені й винахідники. Будівники крематоріїв. Доглядачі в концтаборах. І всі вони однако­во певні себе й однаково горді з влади свого розуму й наслідків праці своїх рук»

Хай лишається дуалізм. Можна служити пастором, генералом, урядовцем, гувернером, можна служити державі, релігії, папам, виконувати всі накази начальства, всі обряди й правила церк­ви, всі вимоги панів, платити всі податки, і втім бути вільною людиною, зберігати свою розумову незалежність. Справжня бо незалежність — це незалежність розумова. Написано книгу — незалежність здійснено. Бібліотека, аудиторія університету — ось справжній осередок, справжнє доконче втілення демократії. Людина повинна бути філософом».

Зрештою, «в шизофренії лише за­гострюється до рівня гротеску стан, повсюдно прикметний для су­часної людини. Вона відчужена від своєї власної природи, від біоло­гічного ядра своєї суті і сприймає їх як щось вороже й чуже»1.

одна наскрізна тема Домонтовича), не надавав ніякої ваги подібним справам. Той час зневажив це. Людину, покликану бути Франциском Ассізьким, примушували носити заштопані дружиною шкарпетки й працю­вати в бюрі над складанням зведених статистичних таблиць».