Самотність

Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений

тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності, туги і гнітючої тиші цієї ночі під небом, яке відразу стало чужим...

Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...

Пес підійшов до палаючого будинку. Він зроду не бачив такого великого вогнища. Давно його старі кості так не зігрівалися.

Зачаровано дивився на цей первісний вогонь, і навіть голод перестав судомити шлунок. І самотність кудись відійшла. Бо якщо поруч із живою істотою вогонь, то це вже не самотність...

В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла у нестерпну муку...

Пес, звісно, скучав і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова.