Самотність

Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений

тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності, туги і гнітючої тиші цієї ночі під небом, яке відразу стало чужим...

Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...

Пес підійшов до палаючого будинку. Він зроду не бачив такого великого вогнища. Давно його старі кості так не зігрівалися.

Зачаровано дивився на цей первісний вогонь, і навіть голод перестав судомити шлунок. І самотність кудись відійшла. Бо якщо поруч із живою істотою вогонь, то це вже не самотність...

В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла у нестерпну муку...

Пес, звісно, скучав і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова.

Чатир стояв із опущеною головою, він давно втратив інтерес і до смертельного поєдинку, і до пса, якого колись знав, і до всього світу з його турботами і проблемами, він переймався лише невеселими думками про свою старість...

Під бороданем був Чатир, той самий Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки.

Із наближенням лінії фронту до Криму коней і всю колгоспну худобу забрали, лишився тільки кульгавий Рябий і Чатир, на одному оці якого перед війною з'явилось більмо. Рябого віддали мірошнику, а Чатира —самотній старій, у якої було семеро дітей-сиріт, зібраних із навколишніх сіл. Але коня використовувало все село — привезти дров, сіна, поїхати на базар. Рябого забрали і з'їли румуни, коли відступали з села. А Чатира, коли прийшли свої, відвели знову в колгоспну конюшню і зорали ним кілька гектарів землі — так хотілося вірити, що нарешті відновиться зламане війною життя.

А незабаром трапилось ось що — знову підвела цікавість.

На галявині, з якої недавно зійшов сніг, у торішній сухій траві, крізь яку вже прокльовувались зелені паростки, він помітив круглу блискучу річ. Інший пес байдуже пробіг би повз цю залізяку. Сабирли підійшов, понюхав, обійшов її, постояв і легенько доторкнувся лапою. І тут трапилося щось жахливе — пролунав вибух, блиснуло полум'я, і Сабирли знепритомнів...

Дивно, як він залишився живим. І як він досі не напоровся на одну з тих численних мін, які наставляли для партизанів, що спускались із гір, німці по всьому чаїру...

Тягнуло в село, до людей, він страждав не так від голоду, що став його постійним супутником, і не так від холоду, що не давав спати ночами і змушував бігати, загрузаючи в глибокому лісовому снігу, як від самотності.

Але йому дали носаком по голові. Сабирли отямився і кинувся напролом між наваксованими чоботами, що різко смерділи на всю хату. Навздогін щось бахнуло, гостро заболіло у задній правій лапі; пробігши, Сабирли відчув, що нога не слухається. З великим зусиллям він пошкутильгав на трьох лапах. Біль наростав.

Сабирли проліз через густий чагарник, залишивши на гострих шипах вирвану шерсть, облизав криваву рану.

Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки; йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід.

З малих літ Сабирли мав одну слабість — цікавість;