Острів Скарбів

Хлопчик захопився мапою, а тридцятирічний письменник, уважно розглядаючи вигаданий ним острів, раптом побачив, як серед намальованих пагорбів та уявних перелісків сваряться, переслідують один одного справжні живі люди — герої майбутньої книги.

нею. То був високий здоровань із засмаглим, наче смажений горіх, обличчям. Просмолена кіска сторчма стояла над комірцем його брудного синього каптана. На шкарубких, у саднах руках темніли брудні поламані нігті. Поперек щоки тягнувся синьо-багровий рубець від удару шаблі. Пам’ятаю, як він озирнувся на бухту, насвистуючи щось собі під ніс, і раптом загорлав стару моряцьку пісню, яку згодом ми не раз чули від нього:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця,

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Співав він високим, хрипким, надтріснутим голосом, як ото шпиль деренчить на вітрі.

Він постукав у двері наконечником ціпка, схожим на ганшпуг, і досить брутально зажадав від батька склянку рому. Коли ром подали, він повільно смакував його з виглядом знавця, час від часу зиркаючи то на бухту, то на нашу вивіску.

— Нічогенька бухточка, — пробурмотів він нарешті. — І непогане місце для таверни. А чи багато тут люду, господарю?

Батько відповів, що, на жаль, зовсім небагато.

— Пречудово, — зрадів моряк. — Гарне місце, щоб причалити. Гей, хлопче, ану сюди! — гукнув він чолов’ягу, що притягнув візок. — Під’їдь-но ближче й допоможи мені затягти скриню. Я тут зупинюсь ненадовго. Я людина лагідна, — вів він далі. — Ром, свиняча грудинка, яйця — оце все, що мені треба, та ще оця скеля на додачу, щоб стежити за суднами, що тут проходять. Як мене звати? Немає значення, ви можете називати мене капітаном. О, я знаю, що вам потрібно. Ось! — І він швиргонув на поріг три чи чотири золоті монети, а потім додав гордовито, наче справжній командор:

— Скажете, коли треба буде доплатити.

І справді, попри таку собі одіж та грубі манери, він мало чим нагадував простого матроса, скоріше його можна було назвати штурманом або шкіпером, що звик командувати й роздавати потиличники.

Чоловік, який привіз скриню на візку, розповів, що моряк прибув сьогодні вранці з поштовим диліжансом до «Готелю короля Георга», розпитавши там, чи є готелі ближче до моря. Почувши гарні відгуки про наш готель і дізнавшись, що той стоїть у віддаленому місці, він обрав його саме з тієї причини. Оце і все, що ми довідалися про свого постояльця.

Зазвичай він був небалакучий. Цілий день тинявся з підзорною трубою берегом бухти або серед скель, щовечора сидів у кутку їдальні й цмолив

відкоша, батько заламував руки