Петлюра. Боротьба

Це безвихідь слів, витканих із протиріч

А як це?
— Напевно, так, як можуть любити повітря, адже жити без нього неможливо.
— Ти, Симоне, завжди був мастак говорити.
— Це тому, що ти мене надихаєш, серденько.
Його рука торкалася щоки дружини, він гладив її обличчя, бажав увібрати в себе все тепло її тіла. Ці хвилини такі дивні, тому що в них є якесь таїнство. Якою ж безпорадною є людина у своїй самотності! Як же бажає відчувати плоть іншого, чути його голос, бачити силует — усі ми є рабами своєї боязні залишитися самотніми в цьому світі. Манить нас до таких, як ми самі, бо цей потяг схожий на інстинкт тварин — притягує чоловіка до жінки, і саме так зароджується нове життя.

Ольга всміхнулася, поправила волосся, що впало на щоку, затуливши очі. Симон Васильович подивився на неї так, немов побачив уперше. Як же дивно влаштована людина — потяг до душі й плоті немов прописаний у душі тоненькими письменами; і, тільки полюбивши, можна розгадати ці написи, дізнатися, що вони означають. Ким він був для дружини, чим раптом виявився до неї прив’язаний, з’єднаний, наче хмари з небесами, в одне ціле? Якби він зараз устав, відчинив двері й пішов у морозну ніч, то чи пішла б вона за ним? Чи думала б вона про своє майбутнє без нього? Коли весь світ валитиметься, то чи погодиться вона жити в руїнах, але поруч із ним?
— Погодилася б? — запитав Симон Васильович.
— На що? — здивувалась Ольга.
— Залишитися зі мною за будь-яких обставин?
— А ти сумніваєшся?
— Просто хочу почути.
— Я буду твоєю тінню, слідуватиму за тобою, куди б тебе не занесло.
Хотіла щось іще додати, але більше слів не треба, тому що слова — лише звук, схожий на коливання душі. Ольга збентежилася, немов дитина, а він притулився до неї і поцілував, ніжно торкаючись губ, наче це були польові червоні квіти.
— Я люблю тебе, як тільки може любити людина, Оленько