Я походжу не з того оточення, де люди обговорюють негаразди у взаєминах. Коли хтось робить або каже щось, що тебе засмучує, про це не можна говорити. Може, це ще одна риса пресвітеріанства; якщо одинадцята заповідь говорить: не виказуй емоцій своїх, то дванадцята — що засмучений, не визнавай, а коли вже всьому світу видно, що це так, у жодному разі не пояснюй, через що. Ні, проковтуй свої почуття, заштовхуй їх глибоко в себе, де вони можуть живитися, рости й розростатися, розцвітати, аж доки ти вибухнеш, непрощенно, на цілковите здивування тієї людини, яка тебе образила. У Деніеловій сім’ї куди більше кричать, обмінюються звинуваченнями й гримають дверима, але при цьому куди менше дивуються, бо діляться почуттями.

пам’ятаю, що десь читала теорію такого змісту: кожен член сім’ї має певну роль — «розумник», «красунчик» або ж «егоїст». Як один раз ненадовго зіграєш якусь роль, то вона приклеїться до тебе, і, хоч би що ти робив, усе одно люди бачитимуть у тобі виконавця своєї ролі, але на перших порах, за цією теорією, ще можна вибрати собі амплуа.

була нашою останньою сімейною вечерею. Я знаю, що пам’ять бавиться з нами, й події та випадки, витворені уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як і ті, що справді відбувалися, але я щиро вірю, що пам’ятаю кожну деталь тієї вечері