Те, що відрізняє бездоганно радянських класиків на кшталт Олександра Корнійчука, Івана Ле чи Вадима Собка від Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана (це зараз здається, що величини непорівнянні, у 30–40-ві вони були принаймні на тому самому ієрархічному рівні в соцреалістичному табелі рангів і звань), я б назвала готовністю і спроможністю до культурного спротиву. Схоже, тільки ця готовність хоч почасти злагідняла також і ангелів, які обдаровували здатністю творити. Це Олександр Довженко свого часу гірко нарікав у щоденнику, що його покинули ангели, а відтак і «думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір’я»[69]