Покров

Хіба воля буває чистенькою, як відпрасований фрак? Коли це воля пахла парфумами? Тільки потом… Чому ж ти, Боже, не дав, щоби тільки потом. Не кров’ю…

Ми — Сіркової крові, а хто свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний

Тато відірвав очі від стелі, глянув на доньку. Обережно погладив її долоню.

— Я піднімуся, — прошепотів впевнено. — Обов’язково піднімуся й у всьому допоможу. Тримайся, сонечко моє.

Майдан докотився страшними новинами — Небесна сотня поклала голови, покалічених — тисячі, а в Мар’яниній голові колом: шукати своїх, шукати…

Благі наміри в пекло шлях стелять, а слова — чарівні. Усі… Завжди.

Листя і квіти тернові, — мовила сухим тріскучим голосом. — Кров очистять, а душу — ні…

прокляттям упоратися. Хіба вам самим не хо

Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим — біда: метушаться, мордуються — і прямо би податися непогано, і ліворуч би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним ваб­лять, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи взагалі не рухатися, а чи назад повернути…

Дорошеву дружину — соро­катрирічну пані Станіславу, суху від самотності й гордощів польку з сім’ї збіднілого шляхтича. До чоловіка не підходила, наче між ними провалля бездонне. Застигла біля столу, заставленого люльками з глини, порцеляни, гарбуза, груші, кукурудзяних качанів. Ск

— Не їла душа часнику, то й не пахнутиме, а тут —