Кров Ельфів

Роззирніться навколо — всюди злочини й гріх, хтивість, гонитва за зиском, сварка, незгода, занепад звичаїв, відсутність пошани до всіх цінностей. Замість жити так, як наказує Природа, почали ми ту Природу нищити

Надходять важкі часи, — сказала вона тихо. — Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?

Той, хто не знає мов, — каліка

щастям. Бо воно вигідно!

— Я просив би без інсинуацій! І відчепіться від мене! Інші також мають синів!

— Нєдамір із Генґфорсу має двох. А сам — удівець. Нестарий. І не забувайте про Естерада Тиссена із Ковіру.

— Я б їх виключив, — покрутив головою Візімір. — Ліга з Генґфорсу й Ковір планують династичні зв’язки між собою. Цінтра й Південь їх не цікавлять. Гм-м… Але Ервілл з Вердену… Той — близько.

— Є дехто набагато ближчий, — зауважив раптом Демавенд.

— Хто?

— Емгир вар Емрейс. Він нежонатий. І він молодший за тебе, Фольтесте.

— Трясця його матері, — нахмурив чоло король Реданії. — Якби це була правда… Емгир трахнув би нас, не намастивши! Зрозуміло, народ і шляхта Цінтри підуть за кров’ю Каланте. Уявіть собі, що б сталося, якби Емгир отримав Левеня! Холера, нам тільки того бракує! Королева Цінтри й імператриця Нільфгарду!

— Імператриця! — пирхнув Генсельт. — Це ти занадто, Візіміре. Навіщо Емгиру дівчинка, на диявола йому женитися? Задля трону Цінтри? Емгир уже в Цінтрі! Він підкорив країну і зробив з неї нільфгардську провінцію! Сидить сракою на троні — й там у нього досить місця, щоб вертітися!

— По-перше, — зауважив Фольтест, — Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, з яким треба рахуватися. Як би ти зумів випхати такий Нільфгард за Марнадаль, за перевали Амелл? Атакуючи королівство, на троні якого легально сидить Левеня, онука Левиці з Цінтри? Зараза! Не знаю, хто шукає ту дитину. Я її не шукав. Але заявляю вам: зараз почну. Я усе ще вважаю, що дівчина мертва, — але ми не можемо ризикувати. Виявляється, вона занадто важлива персона. Якщо вона вижила — ми мусимо її знайти!

— Чи, може, відразу вирішимо, за кого її віддамо, коли знайдемо? — скривився Генсельт. — У таких справах не можна покладатися на випадок. Ми могли б, звичайно, вручити її бойовим партизанам Віссегерда як штандарт, прив’язану до довгої тички, нехай носять її перед фронтом, атакуючи той берег. Але якщо відбита Цінтра має послужити усім нам… Ви ж розумієте, про що я? Якщо ми атакуємо Нільфгард і відіб’ємо Цінтру, можна буде посадити Левеня на троні. Але Левеня може мати тільки одного чоловіка. Такого, хто пильнуватиме наші інте‍

­лем. Королем Фольтестом.

— Ото ви дурню варнякаєте! — крикнув Фольтест, який то червонів, то блід. — Що вам у голови стрелило? У тому, про що ви патякаєте, ані крихти сенсу немає!

— У тому є чимало сенсу, — сухо сказав Візімір. — Бо я боюся, що ту дитину дехто посилено розшукує. Хто, Фольтесте?

— Це ж очевидно! Віссегерд і цінтрійці!

— Ні, це не вони. Принаймні не тільки. Хтось іще. Хтось, чию дорогу позначають трупи. Хтось, хто не зупиняється перед шантажем, підкупом і тортурами… Якщо ми вже про те, то чи хтось на прізвище Ріенс перебуває на службі когось із вас? Ха, по обличчях бачу, що або не перебуває, або ви не признаєтеся, що так на так виходить. Повторюю: онуку Каланте розшукують у спосіб, який примушує задуматися. Хто її, питаю, шукає?

— До дідька! — Фольтест ударив кулаком по столу. — Це не я! Мені й на думку не спало б одружуватися з якимось дівчиськом для якогось там трону! Адже я…

— Адже ти вже чотири роки таємно живеш із баронесою Ла Валетт, — знову усміхнулася Мева. — Кохаєтеся, наче два голубки, чекаєте, коли старий барон нарешті відкине копита. Чого ти так дивишся? Ми всі про це знаємо. За що, як вважаєш, ми платимо шпигунам? Але заради трону Цінтри, родичу, не один король готовий був би пожертвувати особистим щастям…

— Стривайте. — Генсельт подряпав заросле підборіддя. — Не один король, кажеш? Так дайте спокій Фольтесту. Є інші. Свого часу Каланте хотіла видати онуку за сина Ервилла з Вердену. Ервилл також може зазіхати на Цінтру. Та й не тільки він…

— Гм-м-м… — пробурмотів Візімір. — Це правда. В Ервилла троє синів… А що говорити про тут присутніх, у яких є спадкоємці чоловічої статі? Га? Мево? Чи ти, бува, не замилюєш нам очі?

— Мене можете виключити. — Королева Лирії усміхнулася ще лукавіше. — Це правда, кружляють світом двоє моїх недоростків… Плоди розкішного забуття… Якщо їх досі не повісили. Сумніваюся, аби комусь із них раптом захотілося покоролювати. Не мали вони до того ані схильності, ані настрою. Обидва вони дурніші навіть за свого батька, хай земля йому пухом. Хто знав мого небіжчика-чоловіка, той розуміє, про що я.

— Факт, — погодився король Реданії. — Я його знав. Сини і справді дурніші? Зараза, я думав, що дурнішим бути не можна… Вибач, Мево…

— Дрібниці, Візіміре.

— Хто ще має синів?

— Ти, Генсельте.

— Мій син жонатий!

— А отрута навіщо? Заради трону Цінтри, як хтось тут мудро сказав, не один пожертвував би власним

, Фольтесте, й не даватимуть клятву. Цінтра не погодиться бути васальною країною. Кров — не вода!

— Цінтра, якщо її… Коли її звільнять, повинна бути під нашим спільним протекторатом, — сказав Демавенд з Едірну. — Цінтра — це гирло Яруги, занадто важливий пункт, аби ми могли собі дозволити втратити над ним контроль.

— Це має бути вільна країна, — запротестував Візімір. — Вільна, незалежна й сильна. Країна, що стане залізною брамою, муром Півночі, а не смугою випаленої землі, на якому нільфгардська кіннота зможе набирати розгону!

— Чи таку Цінтру вдасться відбудувати? Без Каланте?

— Не збуджуйся, Фольтесте, — підібгала губи Мева. — Я вже тобі казала, цінтрійці ніколи не визнають протекторату або чужої крові на троні. Якщо спробуєш нав’язати їм себе як сеньйора, ситуація зміниться на протилежну. Віссегерд знову організовуватиме загони для боротьби, але цього разу — під крилом Емгира. І певного дня ті загони рушать на нас як авангард нільфгардської навали. Як вістря спису, як ти недавно образно висловився.

— Фольтест про те знає, — пирхнув Візімір. — Саме тому він так інтенсивно розшукує Левеня, онучку Каланте. Не розумієте? Кров не вода, корона через одруження. Досить буде знайти дівчину й змусити її вийти заміж…

— Ти здурів? — просичав король Темерії. — Левеня мертве! Я аж ніяк не розшукую дівчину, але навіть якби… Мені на думку б не спало до чогось її змушувати…

— А тобі й не довелося б змушувати, — урвала Мева, лукаво усміхаючись. — Ти ж, як не крути, пристойний чоловік, родичу. А в Левеняткові тече кров Каланте. Дуже гаряча кров. Я знала Калі, коли та була молодою. Як бачила хлопа, так перебирала ногами, що якби хмизу підкласти — живим вогнем зайнявся б. Дочка її, Паветта, мати Левеняти, була точнісінько така сама. Тож, напевне, й Левеня від яблуні недалеко впала. Трохи залицянь, Фольтесте, і дівчина довго б не пручалася. Ти ж на те розраховуєш, признайся?

— Напевне на те розраховує, — зареготав Демавенд. — Але ж спритний планчик собі наш король придумав! Ми вдаримо на лівий берег, але озирнутися не встигнемо, як наш Фольтест знайде й здобуде дівоче серденько, матиме молоденьку дружину, яку посадить на троні Цінтри, а тамтешній люд від розчулення плакатиме і сцятиметься у штани від щастя. Адже отримає свою королеву, плоть від плоті й кров від крові Каланте. Матимуть королеву… разом із коро‍

Їх десь близько восьми тисяч людей зі зброєю. Чи може бути краще вістря списа? Вони живуть надією повернути країну, із якої мусили втікати. Горять жагою битви. Готові вдарити на лівий берег. Чекають тільки наказу.

— Наказу, — підтвердила Мева, — й обіцянки, що їх підтримають. Бо з вісьмома тисячами людей Емгир упорається прикордонними гарнізонами, не перекидатиме й підкріплення. Віссегерд добре про те знає, з місця не зрушить, поки не буде впевненим, що услід за ним на лівий берег висадяться твої війська, Фольтесте, підтримувані реданським корпусом. Але передусім Віссегерд чекає на Левеня з Цінтри. Кажуть, онука королеви вціліла в різанині. Хтось її начебто бачив серед утікачів, але пізніше дитина таємниче зникла. Емігранти її завзято шукають… Бо вони потребують на трон Цінтри когось із королівської крові. З крові Каланте.

— Дурня, — холодно сказав Фольтест. — Минуло понад два роки. Якщо дитина досі не знайшлася, значить, вона мертва. Про ту легенду ми можемо забути. Немає вже Каланте, немає жодного Левеняти, немає королівської крові, якій належить трон. Цінтра… вже ніколи не буде тим, чим вона була за життя Левиці. Зрозуміло, емігрантам Віссегерда того говорити не треба.

— То ти пошлеш цінтрійських партизан на смерть? — примружила очі Мева. — На першу лінію? Не говорячи їм, що Цінтра може відродитися виключно як країна васальна, під твоїм протекторатом? Пропонуєш усім нам атакувати Цінтру… для тебе? Ти підкорив Содден і Брюґґе, гостриш зуби на Верден… тепер тобі й Цінтру захотілося, так?

— Признайся, Фольтесте! — гарикнув Генсельт. — Мева права? Для цього ти підбиваєш нас на авантюру?

— Та заспокойтеся. — Володар Темерії зморщив своє шляхетне обличчя у гримасі гніву. — Не робіть із мене загарбника, якому мариться імперія. У чому справа? У Соддені й Брюґґе? Еккегард із Соддену був уродженим братом моєї матері. Вас дивує, що після його смерті Вільні Штати принесли корону мені, його родичу? Кров — не вода! А Венцлав з Брюґґе склав мені васальну клятву, але без примусу! Зробив те, аби врятувати країну! Бо погожого дня він бачить блиск нільфгардських списів на лівому березі Яруги!

— Ми саме й говоримо про лівий берег, — процідила королева Лирії. — Про берег, на який ми маємо вдарити. А лівий берег — це Цінтра. Знищена, випалена, зруйнована, вирізана, окупована… але все ще Цінтра. Цінтрійці не принесуть тобі

ніхто не розраховував, що ми їх розчавимо. Але наші війська вчепилися їм у горлянку, наче вовки, наче скажені собаки, аби помститися за Левицю з Цінтри. А є й такі, чию завзятість не заспокоїла кров, що пролилася на содденських полях. Пригадайте собі Краха ан Крайта, Кабана Моря!

— Це правда, — кивнув Демавенд. — Крах заприсягся Нільфгарду кривавою помстою. За Ейста Турсеха, убитого в Марнадалі. І за Каланте. Якщо ми вдаримо на лівий берег, Крах підтримає нас усією силою Скелліґе. Боги, це має шанс на успіх! Я підтримую Фольтеста! Не чекаймо, ударимо перші, визволимо Цінтру, виженемо сучих синів за перевали Амеллу!

— Сповільніться трохи! — гарикнув Генсельт. — Не поспішайте так смикати лева за вуса, бо це ще не дохлий лев. Це по-перше. По-друге, якщо ми вдаримо перші, ми опинимося у позиції агресорів. Порушимо перемир’я, яке ми самі затвердили печатками. Не підтримає нас Нєдамір і його Ліга, не підтримає нас Естерад Тиссен. Не знаю, як поведеться Етайн із Цідарісу. Агресивній війні перешкоджатимуть наші цехи, купецтво, шляхта… Але передусім — чародії. Не забувайте про чародіїв!

— Чародії не підтримають атаки на лівий берег, — погодився Візімір. — Перемир’я було справою Вільгефорца з Роґґевена. Відомо, що в його планах перемир’я мало поступово перетворитися на тривалий мир. Вільгефорц не підтримає війни. А Капітул, можете мені повірити, зробить те, що захоче Вільгефорц. Після Соддену він перший у Капітулі, хай інші маги говорять, що захочуть, але першу скрипку там грає Вільгефорц.

— Вільгефорц, Вільгефорц, — обурився Фольтест. — Занадто він піднісся, той магік. Починає мене дратувати необхідність рахуватися із планами Вільгефорца і Капітула, планами, яких я, зрештою, не знаю й не розумію. Але і на це є вихід, панове. А якби Нільфгард здійснив агресію? Наприклад, на Дол Анґра? На Едірн та Лирію? Ми це якось могли б влаштувати… Інсценувати… Якусь маленьку провокацію… Прикордонний інцидент, ними вчинений? Наприклад, якась там атака на прикордонний форт? Зрозуміло, ми виявимося готовими, відреагуємо рішуче й сильно, за повної згоди усіх, навіть Вільгефорца і решти Чародійського Капітулу. І тоді, коли Емгир вар Емрейс відведе погляд від Соддену й Заріччя, про країну свою пригадають цінтрійці. Емігранти й біженці, які організовуються у Брюґґе під керівництвом Віссегерда.

Усі дивилися на мене спідлоба. А я… Я їм тоді… Показувала. Показувала усім, що можу, та так, що аж мури тряслися, а ведмеді пробуджувалися у барлігах. І дурнуваті думки миттю вилітали з голів. Раптом усі вже знали, хто тут править.

Ніхто не відізвався. Вітер завив сильніше. Сторожа на мурах перегукувалася неохоче. Удари крапель об свинцеві рамки вікон перейшли на божевільне стаккато.

— Нільфгард дивиться і чекає, — повільно продовжила Мева, граючись намистом. — Нільфгард спостерігає. Щось висить у повітрі, у багатьох головах народжуються дурнуваті думки. Тож покажімо всім, що ми можемо. Покажімо, хто тут справжній король. Струснімо мурами замка, що занурився у зимовий маразм!

— Видушити Білок, — швидко сказав Генсельт. — Розпочати велику спільну військову операцію. Влаштувати нелюдям криваву лазню. Нехай Понтар, Ґвенллех і Буіна потечуть кров’ю ельфів від витоків аж до гирла!

— Придушити карною експедицією вільних ельфів із Дол Блатанна, — додав, морщачи чоло, Демавенд. — Увести інтервенційні корпуси до Магакаму. Дозволити нарешті Ервиллу з Вердену дістатися до дріад у Брокілоні. Так, кривава лазня! А тих, хто виживе, — до резервацій!

— Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя, — підхопив Візімір. — Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґа! Демонстрація сили…

— Мало, — покрутив головою Фольтест. — Цього всього замало. Треба… Я знаю, що треба.

— Тож говори!

— Цінтра.

— Що?

— Забрати в нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад за Марнадаль.

— Яким же чином? Ми тільки-но говорили, що для війська Яруга — непрохідна…

— Для Нільфгарду. Але ми річку контролюємо. Маємо в кулаці гирло, дороги для припасів, маємо фланг, що стережуть Скелліґе, Цідаріс і фортеці у Вердені. Для Нільфгарду перекинути через річку сорок-п’ятдесят тисяч людей — це чимале зусилля. Ми можемо переправити на лівий берег куди більше. Не роззявляй рота, Візіміре. Ти ж хотів чогось, що перерве очікування? Чогось яскравого? Чогось, що знову перетворить нас на справжніх королів? Тим чимось буде Цінтра. Цінтра нас консолідує, бо Цінтра — то символ. Пригадайте собі Содден! Якби не різанина в місті й не мученицька смерть Каланте, не було б тоді такої перемоги. Сили були рівними,

Це травестія провіщення Ітлінни еп Евеніен, ельфійського оракула. Я наказав схопити одного проповідника, який викрикував про те на базарі у Венґерберзі, а кат чимало часу ґречно розпитував його, скільки золота пророк узяв за це від Емгира… Але той лише плів про Білий Пломінь і Білу Королеву… до самого кінця.

— Обережніше, Демавенде, — скривився Візімір. — Не роби з них мучеників, бо саме про це йдеться Емгиру. Хапай нільфгардських агентів, але жерців чіпати не можна, наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Усе-таки вони мають вплив і повагу серед народу. Досить нам проблем із Білками, аби ризикувати бунтами в містах чи холопською війною.

— До диявола! — пирхнув Фольтест. — Того не робімо, сього не ризикуємо, отого — також не можна… чи для того ми зібралися, аби говорити, що ми не можемо робити? Чи для цього ти, Демавенде, притяг нас сюди, до Хаґґе, аби ми плакалися і скаржилися на нашу слабкість і неміч? Почнімо нарешті діяти! Треба ж щось робити! Треба припинити оте, що відбувається!

— Пропонував я те від самого початку. — Візімір випростався. — Я саме діяти й пропоную.

— Як саме?

— Що ми можемо зробити?

Знову запанувала мовчанка. Вітер шумів, віконниці стукали об стіну замку.

— Чому, — озвалася раптом Мева, — ви всі дивитеся на мене?

— Бо ми в захваті від твоєї вроди, — буркнув Генсельт із глибини кухля.

— Це також, — погодився Візімір. — Мево, усі ми знаємо, що ти вмієш знаходити вихід із будь-якої ситуації. У тебе є жіноча інтуїція, ти — мудра жінка…

— Припини мені кадити. — Королева Лирії сплела руки на подолі, задивилася на потемнілі гобелени зі сценами полювання. Гончаки, витягнуті у стрибках, задирали писки до боків білого єдинорога. «Я ніколи в житті не бачила живого єдинорога, — подумала Мева. — Ніколи. І, напевно, не побачу».

— Ситуація, яку ми маємо, — сказала вона за мить, відводячи погляд від гобелена, — нагадує мені довгі зимові вечори в моєму рівійському замку. Тоді щось завжди висіло в повітрі. Чоловік мій думав над тим, як би підступитися до наступної придворної дами. Маршал крутив, як би розв’язати війну, щоб прославитися. Чародій уявляв собі, що то він є королем. Слугам не хотілося служити, блазень був сумний, похмурий і страшенно нудний, пси меланхолійно вили, а коти спали, чхати хочучи на мишей, що бігали по столі. Усі чогось чекали