Пастка-22

Одного дня, закінчивши перший обхід палати і вдруге підійшовши до солдата в білому, вона глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий.
— Убивця, — тихо сказав Данбар.
Техасець глянув на нього з непевною посмішкою.
— Душогуб, — сказав Йосаріан.
— Ви про що, хлопці? — занервувався техасець.
— Це ти його вбив, — сказав Данбар.
— Це ти загнав його на той світ, — сказав Йосаріан.
Техасець відсахнувся:
— Хлопці, ви здуріли. Я його навіть не торкався.
— Ти закатував його, — сказав Данбар.
— Я чув, як ти його вбивав, — сказав Йосаріан.
— Ти вбив його, бо він був негритосом, — сказав Данбар.
— Хлопці, ви ненормальні, — вигукнув техасець. — Сюди не пускають негритосів. У них є спеціальне місце для негритосів.
— Сержант потайки поклав його сюди, — сказав Данбар.
— Сержант — комуніст, — сказав Йосаріан.
— І ти про це знав.

Чи треба дивуватися, що головний герой роману Йосар’ян вважає всіх навколо психами: своїх — бо йдуть на смерть, чужих — бо хочуть його вбити. Врешті-решт він одноосібно укладає сепаратний мир, тобто просто дезертирує, рятуючи власну шкіру. Зрадник? Можливо. Але принаймні адекватніший за тих, хто ним керує. Взагалі, немає сумніву: ті, що нами керують, мусять бути цинічними і підступними — інакше вони б не керували. А все ж вони не мусять бути аж настільки безпросвітними йолопами. Наразі ж виглядає саме так, бо генерали, які рік за роком послідовно демонструють, що солдати для них — лише гарматне м’ясо на шляху реалізації великих військових планів, одного дослівно чудового дня можуть залишитися без війська. Або й нахапатися давно заслужених куль вітчизняного виробництва.
Олександр Бойченко