Книжки
Олесь Гончар

За мить щастя

  • jei lee (lee sin)цитує9 місяців тому
    Діденкові його посіріле в сутінках обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, що їх переводять у граніт.
  • jei lee (lee sin)цитує9 місяців тому
    Що ж, був хміль, а тепер — похмілля.
  • jei lee (lee sin)цитує9 місяців тому
    Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині!
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    Та тільки чуда не сталось. Скрик був, і хвилинне замішання, і жіноча в лахмітті постать справді була вихопилась з виноградників, майнула перед ошелешеними військами — та тільки на мить. Порушений лад скоро було відновлено.

    Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись.
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    жінка... Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Діденко спрагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню.

    — Я люблю її.
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    кисет з тютюном, взяв собі пучку й Діденкові подав, і вони мовчки закурили, як наче десь на вогневій між двома боями.
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    цього не було, і тягар такої місії ліг на комбата Шадуру, колишнього Діденкового командира. Старий артилерист, що відміряв, як і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, де на стволах уже й зірки не вміщались, зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв і, втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю на холодному земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почати, як відпускати гріхи цьому клятому Діденкові, якого він навіть любив, адже добрий, надійний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось — згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, в безмедальній, непідперезаній гімнастерці — гімнастерці смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатові якось і самому не вірилось у реальну доконечність і неминучість того суворого присуду. Але ж доручено. Врешті–решт мусив щось казати... Що їм, смертникам, кажуть у такий час?
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    Діденкові його посіріле в сутінках обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, що їх переводять у граніт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ці розчуленості, дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — і він, і вона.
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі — це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте її найдорожче — один тільки раз відпущене їй на землі.
  • Кристина Сухомлинцитуєторік
    Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!..

    Де й бралися в нього,
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз