Під скляним ковпаком

Я хотіла пояснити, що коли з моїм тілом щось не так — це нестрашно, бо краще вже щось буде не так із тілом, аніж із головою, але ці слова вимагали таких зусиль і рішучості, що я промовчала. Тільки глибше сховалася під ковдрою.

Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув «О!» — наче бачить щось, чого не бачу я, — і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися.

Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям — адже вони всі зрештою неминуче помруть.

Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота.