Під скляним ковпаком

Я хотіла пояснити, що коли з моїм тілом щось не так — це нестрашно, бо краще вже щось буде не так із тілом, аніж із головою, але ці слова вимагали таких зусиль і рішучості, що я промовчала. Тільки глибше сховалася під ковдрою.

Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув «О!» — наче бачить щось, чого не бачу я, — і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися.

Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям — адже вони всі зрештою неминуче помруть.

Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота.

Ненавиджу платити людям гроші за щось, що я могла б зробити самостійно, мене такі речі нервують.

Я почувалася геть вкляклою, геть порожньою — певно, так почувається центр торнадо, мляво повзучи кудись у хаотичному вихорі.

просто мусила заскочити його зненацька, зібравши всю до останку волю, бо інакше воно б незчулось, як протримало б мене у своїй дурній клітці років п’ятдесят. А коли люди зрозуміли б, що я геть утратила розум, то рано чи пізно, незважаючи на обережність матері, вмовили б її здати мене в божевільню, де мене буцімто можуть вилікувати.
От тільки я була невиліковна.

іння, мертве й холодне, лежало під моїми босими стопами. Я вже затужила за чорними туфлями, які лишилися на пляжі. Хвиля відсахнулася від мене, мов рука, а тоді наблизилась і торкнулася моєї стопи.
Здавалося, сморід виринає аж із морського дна, де білі сліпі рибини самі освітлюють собі шлях крізь одвічний крижаний холод. Я уявляла акулячі зуби й китові слухові кістки, що надгробками лежать на дні.
Я вичікувала, наче море могло прийняти рішення за мене.
Друга хвиля розлилася довкола моїх ніг, оторочена білою піною, і озноб пронизав мене до кісток смертельним болем.
Моя плоть здригнулася в нападі боягузтва від думки про таку смерть.

е відчула нічого. А тоді відчула дрібне пронизливе тремтіння, і яскраво-червона борозна проступила між країв розрізу. Темна крапля крові налилася, мов плід, покотилася долі й скрапнула в чорну лаковану туфельку.

Коли в якогось давнього римського філософа запитали, як він воліє померти, той відповів, що розітнув би собі вени в теплій ванні. Я думала, буде легко: лежати у прозорій воді й спостерігати, як червінь розквітає на зап’ястках пелюстка за пелюсткою, аж доки зісковзну в сон під кричущо-червоне макове плесо.
Та коли дійшло до діла, шкіра на зап’ястку була така біла й беззахисна, що я не змогла. Наче те, що я хотіла вбити, ховалося не під тією шкірою і не в синюватій жилці, що пульсувала під натиском великого пальця, а деінде, глибоко, у потаємному й геть не такому доступному місці.
Лише два рухи. Один зап’ясток, потім другий. Три рухи, якщо з перекладанням леза з руки в руку. А тоді я залізу у ванну й ляжу.
Я стала перед аптечкою. Якщо в процесі дивитися в дзеркальні дверцята, то здаватиметься, ніби спостерігаю за кимсь іншим — героїнею книжки чи п’єси.

Тоді я заповзла в ліжко й засунула голову під простирадло. Від світла це не врятувало, тож я накрила голову подушкою і в тій темряві уявила, ніби надворі ніч. Вставати я не бачила сенсу.
Чекати від життя було нічого.