Ідея «достатньо хорошої мами» в цій книжці звучить особливо надихаюче:
«Проживати власне життя, а не жити дітьми. Не розчинятися в них. Не спустошувати себе, люблячи. Не відмовлятися від себе справжньої, забуваючи про власні мрії.
Чи вдасться мені це? Не знаю, час покаже. Але я точно знаю одне: ця книжка, що написана між «Мамо, витри попу!» і «Мамо, що є їсти?», слугує підтвердженням, що я принаймні намагаюся.»
Попри розповсюджену думку для мене ця книжка – не збірник корисних порад. У мене не виникло думки «чому я не прочитала це раніше», але виникли почуття співпереживання і зворушливої ностальгії, а деякі моменти розсмішили до сліз, настільки влучно вони описані. Я і посміялась, переживаючи разом з Катею перейми, і поплакала, читаючи про післяпологову депресію, сповнилась ніжності, спостерігаючи, як вона спілкується із синами, знов посміялась із баталій в батьківських чатах.
