Вона відпустила мою руку й рішуче попрямувала до хвіртки. Через кілька кроків Настя обернулася. В її очах пломеніла лють і рішучість. У місячному сяйві вона була ще прекрасніша, ніж завжди. Нагадувала розбуджену серед ночі фурію — й це було так зворушливо, що я мимоволі всміхнувся. Вперше відтоді, як мене витягнули із зашморгу.
— Чого шкіришся? — сердито запитала вона.
— Ти дуже гарна, — сказав я. — Надто коли сердишся.
Мені здається, перш ніж Настя відвернулася й пішла далі, на її вустах сяйнув легкий усміх.