Карпатське танго

кому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку — самого себе. Життя — це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя — складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути — героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.
Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік — жінка — дитина. Драма — трагедія — комедія. Народження — кохання — смерть. Жертва — герой — байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події — її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки. Вона не тільки його життя, а й сенс його існування. Немає героя без жертви, як і жертви — без героя. Сильніший — завжди герой. Слабший — завжди жертва. Жертва роздимає свій біль до меж усесвіту. Герой стискає кулаки й робить крок уперед. Я вже був жертвою. Тепер настав час ставати заповзятливим героєм…

Людський ембріон на шляху чудових перетворень торкається всіх живих істот планети. Там, у маленькому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку — самого себе. Життя — це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя — складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути — героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.
Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік — жінка — дитина. Драма — трагедія — комедія. Народження — кохання — смерть. Жертва — герой — байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події — її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки.

Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор — у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери… вчи… поважай

на в похмурі думки, — розпочав старенький. — Зібралися навколо неї звірі й запитують: «Боляче нам бачити твої печалі. Проси, чого хочеш, — і все отримаєш». Сказала тоді людина: «Хочу мати гострий зір!» І відповів стерв’ятник: «Я дам тобі свій!» Зітхнула людина й мовила: «Хочу бути сильною!» І відповів ягуар: «Ти будеш сильною, як я!» Знову людина незадоволена: «Хочу знати всі таємниці землі!» Змія прошипіла: «Я відкрию тобі їх…» І кожна з живих істот піднесла свій дар людині. Отримавши останній, людина встала й пішла. І тоді сова сказала іншим: «Тепер, коли людина стільки знає й уміє, мені стало страшно…»
Лань заперечила: «Людина здобула всі необхідні знання й перестане сумувати». Але сова продовжила: «Ні. Я бачила в людині порожнечу, невгамовний голод. Це він робить її сумною. Це він змушує її чогось бажати. Людина забиратиме й забиратиме, поки одного разу світ не скаже їй: “Мене більше немає. І мені нічого тобі дати…”».
Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор — у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери…

Людина сіла віддалік, заглибле

ловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других — можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові — дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота — це поріг знання. Коли його перейти і як — кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.
У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання.

тимуться стати своїми серед чужих: будуть матюкатися, горлопанити «Ой мороз, мороз, не морозь меня…» і питимуть усе підряд — від самогонки до тройного одеколону… Тато валитиме ліс і навіть не приходитиме додому, щоб не бачити того всього. Мама, о-о-о, моя мама… Хоч би вона те все витримала… Моя Ізабель повернеться на свою Кубу, трохи поплаче й вийде заміж за того, хто найбільше схожий на її ідеального Фіделя Кастро. Далі їстиме свої ананаси й банани… А її улюблений банан уже ніколи не буде затребуваний…
Усі картини зливалися в одну суцільну чорноту. Справжній «Чорний квадрат» Малевича. Колись зовсім не розумів ні задуму художника, ні тих, хто захоплювався цим полотном. Для цього треба було вскочити в сьогоднішню халепу. Тепер знаю. Чорний квадрат — ода самотності. Гімн суїциду. Математично довершений ідеал безвиході. Ти в центрі. Вершини — твоє замкнуте на чотирьох кутах життя. Любов. Робота. Дім. Друзі. Вага й місце кожного — на однаковій віддалі від твого «я». Чорне, бо ти загубив у СРСР своє «я», свої відстані, свої пріоритети. Ти блукаєш там у суцільному чорному безумстві, не знаючи, ні де ти, ні де твої цінності. Бо тебе змалечку доводять до цілковитої дезорієнтації в думках, почуттях, історії, просторі й часі. То нічого, що картина була намальована 1913 року. Казимир Малевич просто був екстрасенсом. Він провидець радянського майбутнього, його безмовний, німий апологет. Перенасичена Європа знайшла в картині космос, видиме й невидиме. Дизайнери — елегантну довершеність. А я думаю, що то є і моє, і всіх інших радянських людей теперішнє життя. Життя в чорній клітці. Без світла думки і ззовні, і всередині. Без права вийти з неї й побачити інший світ. Це квадратне поле чорнозему. Як добре придивитися, то я теж був у цій картині. І я, і всі-всі… Ми хробаки, яким не дозволено виповзати назовні. Завдання — плазувати. Підтримувати родючість радянського поля. Це портретне фото кожного з нас — минуле, теперішнє й майбутнє. Радянський варіант вітрувіанської людини, приреченої на вимирання під чорним гнітом зла, жорстокості й руху в нікуди…

Нам довелося жити в дивний час, коли владарювала не бачена, але вагома примара. Вона мала привести нас до комуністичного раю. Та навіть у казках жоден привид не вів цілу країну. Я ніяк не розумів, як то буде…
Кожного в школі змушували ве

лектив душив масою, наче борець сумо. Твоя думка мовчки задихалася під його вагою, заледве народившись на світ. Зате ти отримував клеймо індивідуаліста, що нехтує думкою маси. У своїй єдності колектив був банкою павуків, у якій з’їдали інакодумця. Гадаю, що це й було основним призначенням цього утворення… Тільки так упорядкована й покірна химера могла виконувати те, що їй кажуть численні голови…
Перший у житті кожного колектив називався «жовтенята». Це був єдиний із колективів, перебування в якому мені навіть подобалося. Членство в ньому розпочиналося, коли тобі виповнювалося сім років. Усі наші не мали спереду зубів та щиро й багато всміхалися. Зліва, ближче до серця, ми носили дуже гарний значок — червону п’ятикутну зірочку з маленьким кучерявим хлопчиком у центрі. Це був маленький Володя Ленін, що змалку поводився, як янгол, і всі вчителі бачили в ньому приклад для нас. Вони розповідали, що він був настільки слухняний, що не дозволяв собі навіть зірвати жодної вишеньки з дерева аж до шістнадцятого липня — дня народження свого тата. Хоча що таке вишенька, ми тоді погано уявляли: після скасування того знаменитого податку на фруктові дерева в селі тільки-но підростали кволі саджанці. Та він був прикладом для нас у навчанні, бо вчився лише на п’ятірки. Уже з молодших класів нам наказували «жити й працювати так, як великий Ленін». Щоправда, зовсім незрозуміло було, як із такого милого й слухняного хлопчика згодом виріс настільки навіжений непослух, що зміг скинути владу могутнього царя. Але то було незручне запитання, а ми навчалися таких не ставити. Донині пам’ятаю, як я десь загубив свою зірочку. Я так плакав! Не хотів іти до школи без неї… Мені подобалися мої друзяки-жовтенята й ігри, які ми з ними влаштовували. Зірочка видавалася такою ж важливою перепусткою в їхнє товариство, як дерев’яний автомат для гри у війну. Мама ледве вмовила мене піти до школи, пообі

водилися, як плавці в синхронному плаванні, у величезному басейні під назвою СРСР: одночасно піднімали руки, одночасно виконували різні фігури й знали своє місце…

Бабуся прудко піднімається вгору за течією. Тут росте стара крислата яблуня. Плоди на ній швидко дозрівають, вони кислі й пахучі. Дереву з товстезним стовбуром багато років, навіть Ба не знає скільки. Я дуже люблю яблука. Саме ця яблуня подарувала яблуко, яке я вперше скуштував у своєму житті. Років до шести я навіть не знав, що існують вишні, сливи й груші. Та й ніхто з дітлахів не знав, ні де вони, ні як виглядають. Не було в нашому селі жодного плодового дерева. Точніше, були, але в той доісторичний період, коли ще нас, дітей села, не існувало. Чогось вважали, що війна більше вдарила по місту, ніж по селу. Керівництво країни вирішило, що то несправедливо, і для соціальної рівноваги вигадало для села податок на фруктові дерева. Там, у місті, люди звикли бачити фрукти гарними й помитими в себе на тарілочці, коли тільки захочуть, а ті, хто мав садки й доглядав їх, знали сувору правду вирощування садовини: родить через рік, і то тільки якщо не померзне. У селян же є чотири вороги: зима, весна, літо і… правильно, осінь. Скажімо, у сніжні зими з лісу прибігають зайці й перегризають деревця, які потім усихають… Після того, як не один селянин спантеличено почухав потилицю, сплативши податок ні за що, спересердя всі дружно взялися за сокири й повирубували садки під корінь. Тільки в 1954 році отой податок відмінили. Люди довго не садили нові дерева, не спішили: усе боялися, що то чергова пастка держави. Коли бабуся вперше принесла серед інших гостинців яблуко, я все не міг уторопати, що то таке й що з ним робити…
Ми збираємо падалиці й несемо додому — з них вийде смачна сушня. Ріжемо яблучка на скибочки, розкладаємо їх на невеликому горищі. Ба нікуди не квапиться. Їй не треба, як мамі, на ферму чи, як татові, до лісгоспу. У неї свій ритм.
— Ба, а ти ж не можеш бути тут вічно.
Бабуся підводить голову й усміхається.
— Чому ж. Можу

полуди непотрібних слів. Я роблю так, як навчила мене Ба: притуляюся до височенної смереки й намагаюся злитися з нею. Відводжу плечі назад, усміхаюся, повільно й глибоко вдихаю… Заплющую очі… За мить я вільний. Неспішно пливу частинкою землі в міцному тілі дерева, відвідую кожну зелену гілочку. Вони теж горді й тверді, приємно оксамитові всередині, огорнуті міцним панциром зовні. Мабуть, вони теж мають думки. Просто тримають їх при собі й не пускають усередину чужих і непотрібних. Не шкодять ні собі, ні комусь. Приймають світ із його дощами, снігами, сильними вітрами, не нарікаючи на нього й не падаючи під натиском негараздів. У цьому світі вони сильні зсередини, тому такі великі й горді. Я хочу бути як дерево: стояти отут і відправляти вібрації сили та любові до неба та Карпат. Так, напевно, єднався зі світом Будда, сидячи в тіні дерева бодгі. Та тут холодно сидіти взимку. Хочу бути просто деревом. Радіти всьому, що є навколо. Щоб мене ніхто не гнув у той бік, куди я не хочу. Щоб усі навколо були такі ж сильні, гарні, незалежні… І ніхто нікому не заважав би. Краплинка мого «я» повільно добирається до верхівки. Навіть заплющивши очі, бачу ту невимовну красу. Мене піднімає все вище й вище, я ступаю на м’яку напівпрозору хмаринку… Безкінечні плавні зелені вигини гір і малесенькі цяточки сіл. Гори прийняли у свій світ людей, щоб дати їм щось більше, аніж дрова й полонини для випасання овець. Їхні круті схили не дозволяють людині осідлати ліс так, як на рівнинах. Треба змучитися, спочити, а тоді замилуватися й поставити собі запитання: «А навіщо? Може, та краса існує для того, щоб усі мої нащадки знали, що таке земля? Може, цей світ справжніший і потрібніший, ніж із повітряними кульками людських марнот?..»

То було просте запитання, вчасно поставлене. Тато й мама ніколи зі мною про таке не говорили, бо не мали часу. Є речі у світі, про які ми не замислюємося, поки хтось не запитає: «А що ти про це думаєш?» Доти — нічого. І так зазвичай з усіма. Я не був винятком. Доти я робив тільки те, що мав робити з примусу батьків, школи, сірого чоловічка. Моя воля й здатність самостійно мислити та приймати рішення були травою, яку притоптав табун коней. А й справді, коли я стану дорослим, моя воля не впаде ж із неба? Вона або є, або її ніколи не буде. А мені вже п’ятнадцять. Хто я й чого хочу? Я замислився.
— Бачиш, дитинко, усі люди бажають неможливого: одночасно бути як усі і не як усі. Ти маєш виліпити свою долю й стати цінним насамперед для себе. Що б тобі не казали, треба бути впевненим у собі й у своїх силах. Тоді тебе й інші шануватимуть… От подобається тобі те, про що кричать усюди написи на плакатах із тими богами несправжніми?
Я заперечливо похитав головою. Бабуня продовжила:
— І нікому насправді не подобається. А всі мовчать тому, що одним байдуже, а інші невпевнені у своїх силах. І ті, і ті відступили перед упевненістю тих, хто, імовірно, якраз і помиляється.
— Ба, а як стати впевненим?
Вона хитро всміхається. У бабусі гарна усмішка й ще багато зубів.
— Передусім уникай тих людей, яким ти не подобаєшся і які говорять тобі неприємні речі. Люди, які гнітять тебе, це непотріб. Його треба викидати, наче сміття з хати під час прибирання. Життя стане чистішим і гарнішим. По-друге, вір у себе й вмій бути щасливим. І завжди всміхайся.
— Ну-у-у, бабуню, то від настрою залежить.
— Ти сам собі настрій. Вставай. — Бабуня бере мої плечі й відводить назад. Я виструнчуюся, наче балерун із телевізора. — Відчуваєш, як живіт тягнеться за спиною? А тепер усміхайся, гарно всміхайся, ніби щойно мене побачив.
Я спочатку натягую усмішку на обличчя, та за хвилю відчуваю, як мене охоплює пустотлива легкість. На думку спадають смішні спогади, гарні картинки. Мені стає добре. Ми ходимо з Ба й усміхаємося без причини.
— Ну й добре… — радісно кажемо в один голос.
Наступний день зустрічає нас прохолодою й дрібною мрякою. У Карпатах дощить майже весь час. Енергію неба всотують столітні смереки та ялиці, їхні верхівки тягнуться в космос. Вони красиві й горді. Так, напевно, виглядали б і люди, якби