Карпатське танго, Тетяна Пахомова
Книжки
Тетяна Пахомова

Карпатське танго

b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
кому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку — самого себе. Життя — це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя — складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути — героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.
Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік — жінка — дитина. Драма — трагедія — комедія. Народження — кохання — смерть. Жертва — герой — байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події — її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки. Вона не тільки його життя, а й сенс його існування. Немає героя без жертви, як і жертви — без героя. Сильніший — завжди герой. Слабший — завжди жертва. Жертва роздимає свій біль до меж усесвіту. Герой стискає кулаки й робить крок уперед. Я вже був жертвою. Тепер настав час ставати заповзятливим героєм…
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
Людський ембріон на шляху чудових перетворень торкається всіх живих істот планети. Там, у маленькому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку — самого себе. Життя — це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя — складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути — героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.
Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік — жінка — дитина. Драма — трагедія — комедія. Народження — кохання — смерть. Жертва — герой — байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події — її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки.
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор — у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери… вчи… поважай
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
на в похмурі думки, — розпочав старенький. — Зібралися навколо неї звірі й запитують: «Боляче нам бачити твої печалі. Проси, чого хочеш, — і все отримаєш». Сказала тоді людина: «Хочу мати гострий зір!» І відповів стерв’ятник: «Я дам тобі свій!» Зітхнула людина й мовила: «Хочу бути сильною!» І відповів ягуар: «Ти будеш сильною, як я!» Знову людина незадоволена: «Хочу знати всі таємниці землі!» Змія прошипіла: «Я відкрию тобі їх…» І кожна з живих істот піднесла свій дар людині. Отримавши останній, людина встала й пішла. І тоді сова сказала іншим: «Тепер, коли людина стільки знає й уміє, мені стало страшно…»
Лань заперечила: «Людина здобула всі необхідні знання й перестане сумувати». Але сова продовжила: «Ні. Я бачила в людині порожнечу, невгамовний голод. Це він робить її сумною. Це він змушує її чогось бажати. Людина забиратиме й забиратиме, поки одного разу світ не скаже їй: “Мене більше немає. І мені нічого тобі дати…”».
Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор — у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери…
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
Людина сіла віддалік, заглибле
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
ловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других — можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові — дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота — це поріг знання. Коли його перейти і як — кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.
У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання.
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
тимуться стати своїми серед чужих: будуть матюкатися, горлопанити «Ой мороз, мороз, не морозь меня…» і питимуть усе підряд — від самогонки до тройного одеколону… Тато валитиме ліс і навіть не приходитиме додому, щоб не бачити того всього. Мама, о-о-о, моя мама… Хоч би вона те все витримала… Моя Ізабель повернеться на свою Кубу, трохи поплаче й вийде заміж за того, хто найбільше схожий на її ідеального Фіделя Кастро. Далі їстиме свої ананаси й банани… А її улюблений банан уже ніколи не буде затребуваний…
Усі картини зливалися в одну суцільну чорноту. Справжній «Чорний квадрат» Малевича. Колись зовсім не розумів ні задуму художника, ні тих, хто захоплювався цим полотном. Для цього треба було вскочити в сьогоднішню халепу. Тепер знаю. Чорний квадрат — ода самотності. Гімн суїциду. Математично довершений ідеал безвиході. Ти в центрі. Вершини — твоє замкнуте на чотирьох кутах життя. Любов. Робота. Дім. Друзі. Вага й місце кожного — на однаковій віддалі від твого «я». Чорне, бо ти загубив у СРСР своє «я», свої відстані, свої пріоритети. Ти блукаєш там у суцільному чорному безумстві, не знаючи, ні де ти, ні де твої цінності. Бо тебе змалечку доводять до цілковитої дезорієнтації в думках, почуттях, історії, просторі й часі. То нічого, що картина була намальована 1913 року. Казимир Малевич просто був екстрасенсом. Він провидець радянського майбутнього, його безмовний, німий апологет. Перенасичена Європа знайшла в картині космос, видиме й невидиме. Дизайнери — елегантну довершеність. А я думаю, що то є і моє, і всіх інших радянських людей теперішнє життя. Життя в чорній клітці. Без світла думки і ззовні, і всередині. Без права вийти з неї й побачити інший світ. Це квадратне поле чорнозему. Як добре придивитися, то я теж був у цій картині. І я, і всі-всі… Ми хробаки, яким не дозволено виповзати назовні. Завдання — плазувати. Підтримувати родючість радянського поля. Це портретне фото кожного з нас — минуле, теперішнє й майбутнє. Радянський варіант вітрувіанської людини, приреченої на вимирання під чорним гнітом зла, жорстокості й руху в нікуди…
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
Нам довелося жити в дивний час, коли владарювала не бачена, але вагома примара. Вона мала привести нас до комуністичного раю. Та навіть у казках жоден привид не вів цілу країну. Я ніяк не розумів, як то буде…
Кожного в школі змушували ве
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
лектив душив масою, наче борець сумо. Твоя думка мовчки задихалася під його вагою, заледве народившись на світ. Зате ти отримував клеймо індивідуаліста, що нехтує думкою маси. У своїй єдності колектив був банкою павуків, у якій з’їдали інакодумця. Гадаю, що це й було основним призначенням цього утворення… Тільки так упорядкована й покірна химера могла виконувати те, що їй кажуть численні голови…
Перший у житті кожного колектив називався «жовтенята». Це був єдиний із колективів, перебування в якому мені навіть подобалося. Членство в ньому розпочиналося, коли тобі виповнювалося сім років. Усі наші не мали спереду зубів та щиро й багато всміхалися. Зліва, ближче до серця, ми носили дуже гарний значок — червону п’ятикутну зірочку з маленьким кучерявим хлопчиком у центрі. Це був маленький Володя Ленін, що змалку поводився, як янгол, і всі вчителі бачили в ньому приклад для нас. Вони розповідали, що він був настільки слухняний, що не дозволяв собі навіть зірвати жодної вишеньки з дерева аж до шістнадцятого липня — дня народження свого тата. Хоча що таке вишенька, ми тоді погано уявляли: після скасування того знаменитого податку на фруктові дерева в селі тільки-но підростали кволі саджанці. Та він був прикладом для нас у навчанні, бо вчився лише на п’ятірки. Уже з молодших класів нам наказували «жити й працювати так, як великий Ленін». Щоправда, зовсім незрозуміло було, як із такого милого й слухняного хлопчика згодом виріс настільки навіжений непослух, що зміг скинути владу могутнього царя. Але то було незручне запитання, а ми навчалися таких не ставити. Донині пам’ятаю, як я десь загубив свою зірочку. Я так плакав! Не хотів іти до школи без неї… Мені подобалися мої друзяки-жовтенята й ігри, які ми з ними влаштовували. Зірочка видавалася такою ж важливою перепусткою в їхнє товариство, як дерев’яний автомат для гри у війну. Мама ледве вмовила мене піти до школи, пообі
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
водилися, як плавці в синхронному плаванні, у величезному басейні під назвою СРСР: одночасно піднімали руки, одночасно виконували різні фігури й знали своє місце…
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
Бабуся прудко піднімається вгору за течією. Тут росте стара крислата яблуня. Плоди на ній швидко дозрівають, вони кислі й пахучі. Дереву з товстезним стовбуром багато років, навіть Ба не знає скільки. Я дуже люблю яблука. Саме ця яблуня подарувала яблуко, яке я вперше скуштував у своєму житті. Років до шести я навіть не знав, що існують вишні, сливи й груші. Та й ніхто з дітлахів не знав, ні де вони, ні як виглядають. Не було в нашому селі жодного плодового дерева. Точніше, були, але в той доісторичний період, коли ще нас, дітей села, не існувало. Чогось вважали, що війна більше вдарила по місту, ніж по селу. Керівництво країни вирішило, що то несправедливо, і для соціальної рівноваги вигадало для села податок на фруктові дерева. Там, у місті, люди звикли бачити фрукти гарними й помитими в себе на тарілочці, коли тільки захочуть, а ті, хто мав садки й доглядав їх, знали сувору правду вирощування садовини: родить через рік, і то тільки якщо не померзне. У селян же є чотири вороги: зима, весна, літо і… правильно, осінь. Скажімо, у сніжні зими з лісу прибігають зайці й перегризають деревця, які потім усихають… Після того, як не один селянин спантеличено почухав потилицю, сплативши податок ні за що, спересердя всі дружно взялися за сокири й повирубували садки під корінь. Тільки в 1954 році отой податок відмінили. Люди довго не садили нові дерева, не спішили: усе боялися, що то чергова пастка держави. Коли бабуся вперше принесла серед інших гостинців яблуко, я все не міг уторопати, що то таке й що з ним робити…
Ми збираємо падалиці й несемо додому — з них вийде смачна сушня. Ріжемо яблучка на скибочки, розкладаємо їх на невеликому горищі. Ба нікуди не квапиться. Їй не треба, як мамі, на ферму чи, як татові, до лісгоспу. У неї свій ритм.
— Ба, а ти ж не можеш бути тут вічно.
Бабуся підводить голову й усміхається.
— Чому ж. Можу
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
полуди непотрібних слів. Я роблю так, як навчила мене Ба: притуляюся до височенної смереки й намагаюся злитися з нею. Відводжу плечі назад, усміхаюся, повільно й глибоко вдихаю… Заплющую очі… За мить я вільний. Неспішно пливу частинкою землі в міцному тілі дерева, відвідую кожну зелену гілочку. Вони теж горді й тверді, приємно оксамитові всередині, огорнуті міцним панциром зовні. Мабуть, вони теж мають думки. Просто тримають їх при собі й не пускають усередину чужих і непотрібних. Не шкодять ні собі, ні комусь. Приймають світ із його дощами, снігами, сильними вітрами, не нарікаючи на нього й не падаючи під натиском негараздів. У цьому світі вони сильні зсередини, тому такі великі й горді. Я хочу бути як дерево: стояти отут і відправляти вібрації сили та любові до неба та Карпат. Так, напевно, єднався зі світом Будда, сидячи в тіні дерева бодгі. Та тут холодно сидіти взимку. Хочу бути просто деревом. Радіти всьому, що є навколо. Щоб мене ніхто не гнув у той бік, куди я не хочу. Щоб усі навколо були такі ж сильні, гарні, незалежні… І ніхто нікому не заважав би. Краплинка мого «я» повільно добирається до верхівки. Навіть заплющивши очі, бачу ту невимовну красу. Мене піднімає все вище й вище, я ступаю на м’яку напівпрозору хмаринку… Безкінечні плавні зелені вигини гір і малесенькі цяточки сіл. Гори прийняли у свій світ людей, щоб дати їм щось більше, аніж дрова й полонини для випасання овець. Їхні круті схили не дозволяють людині осідлати ліс так, як на рівнинах. Треба змучитися, спочити, а тоді замилуватися й поставити собі запитання: «А навіщо? Може, та краса існує для того, щоб усі мої нащадки знали, що таке земля? Може, цей світ справжніший і потрібніший, ніж із повітряними кульками людських марнот?..»
b2577766032
b2577766032цитує2 місяці тому
То було просте запитання, вчасно поставлене. Тато й мама ніколи зі мною про таке не говорили, бо не мали часу. Є речі у світі, про які ми не замислюємося, поки хтось не запитає: «А що ти про це думаєш?» Доти — нічого. І так зазвичай з усіма. Я не був винятком. Доти я робив тільки те, що мав робити з примусу батьків, школи, сірого чоловічка. Моя воля й здатність самостійно мислити та приймати рішення були травою, яку притоптав табун коней. А й справді, коли я стану дорослим, моя воля не впаде ж із неба? Вона або є, або її ніколи не буде. А мені вже п’ятнадцять. Хто я й чого хочу? Я замислився.
— Бачиш, дитинко, усі люди бажають неможливого: одночасно бути як усі і не як усі. Ти маєш виліпити свою долю й стати цінним насамперед для себе. Що б тобі не казали, треба бути впевненим у собі й у своїх силах. Тоді тебе й інші шануватимуть… От подобається тобі те, про що кричать усюди написи на плакатах із тими богами несправжніми?
Я заперечливо похитав головою. Бабуня продовжила:
— І нікому насправді не подобається. А всі мовчать тому, що одним байдуже, а інші невпевнені у своїх силах. І ті, і ті відступили перед упевненістю тих, хто, імовірно, якраз і помиляється.
— Ба, а як стати впевненим?
Вона хитро всміхається. У бабусі гарна усмішка й ще багато зубів.
— Передусім уникай тих людей, яким ти не подобаєшся і які говорять тобі неприємні речі. Люди, які гнітять тебе, це непотріб. Його треба викидати, наче сміття з хати під час прибирання. Життя стане чистішим і гарнішим. По-друге, вір у себе й вмій бути щасливим. І завжди всміхайся.
— Ну-у-у, бабуню, то від настрою залежить.
— Ти сам собі настрій. Вставай. — Бабуня бере мої плечі й відводить назад. Я виструнчуюся, наче балерун із телевізора. — Відчуваєш, як живіт тягнеться за спиною? А тепер усміхайся, гарно всміхайся, ніби щойно мене побачив.
Я спочатку натягую усмішку на обличчя, та за хвилю відчуваю, як мене охоплює пустотлива легкість. На думку спадають смішні спогади, гарні картинки. Мені стає добре. Ми ходимо з Ба й усміхаємося без причини.
— Ну й добре… — радісно кажемо в один голос.
Наступний день зустрічає нас прохолодою й дрібною мрякою. У Карпатах дощить майже весь час. Енергію неба всотують столітні смереки та ялиці, їхні верхівки тягнуться в космос. Вони красиві й горді. Так, напевно, виглядали б і люди, якби
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз