Спитайте Мієчку

Робіть те, чого вам хочеться. Не слухайте нікого. Навіть мене не слухайте, дівчата. Просто робіть так, щоб добре було вам самим, бо ніхто потім не оглянеться на вас, що ви робили щось, аби комусь було затишно, аби комусь було світло і не дуло. Ніхто не згадає. А ще, дорогі мої, заводьте дітей…

Центральною фотографією на виставці у форматі три на два була бабуся, котра сиділа на стільці на тлі осяйної гарбузової піраміди в останній день свого життя.

Туди прийшла вагітна Мієчка, що саме носила Устиму кучеряву дівчинку, але те, що дівчинка кучерява, стало відомо лише за рік.

Марта намагалась сказати про домовленість і короткий сірник, але стала Люсі улюбленою тіткою, взявши на себе охорону притулку для лузерів, щоб у будь-який час усі, хто на порозі катастроф, могли перечекати біду тут.

Священник читав, люди їли й говорили про якісь буденні речі і банально згадували покійну, хоча справді її могли згадати лише ті, що з нею жили, кого вона бавила, годувала і сварила. Ніхто, окрім найближчих, не знав і не розумів значення цього будинку, що стояв серед бурелому. Вона часто казала: «Що я зробила тут, провівши все життя у боротьбі із кущами?» — насправді знаючи, що збудувала прихисток, де можна було сховати дітей від того, на що не можеш впливати, а потім так само прихистити від життя їхніх дітей. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.

— Це хороша смерть, Мієчко, — сказав Устим.

— Вона буває хорошою? — спитала вона.

— Буває поганою, — відповів він.

Фумітака сказав, що з поваги до цієї землі, на якій народилися його діти, зватимуть одного Петро, а іншого — Павло.

кольору чеддеру, плямистий місяць.

— Найгірша тюрма — це ти сама, — сказала вона до себе, вимкнувши фари перед ворітьми

— Це шелтер, Соломіє. Це притулок для боягузів, котрих кудись несе течія, а вони не знають, куди їм треба, і просто хочуть на мить вибратись на берег і обсохнути. Оце ми тут з тобою сидимо, обтрушуємось.