Андрій Лаговський

Професор силував себе з’їсти шматок печені. Та вона йому в горло не лізла. Оце крильце, яке він зараз держить і їсть, воно ще вчора було живе… з пір’ям… радісно тріпалося… а качка весело герготала до нього… Ні! Він не зможе того проковтнути!

Разом з тим подумав він і про всяку м’ясну страву. Чи варто їсти м’ясиво? Адже він давно помічає, що без м’яса перебутися легко… Ба навіть увесь організм його почуває себе краще, як м’ясива не заживає. Та й смаку великого в м’ясі нема…

«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить… І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії… і мучив себе й маму!..»

Володимир завважив був, що для англійців, десь певне, ніякі «вагнерівські» питання не існують, бо це нація тупенька для всякої музики, розуміє хіба музику зовсім примітивну