Маруся Чурай

Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває тільки раз в житті.

Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

А як подумать,— що таке душа?

Як той казав, це — горизонт до Вічності.

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

А я піснями біль тамую.

Увечері, бувало, сидимо,—

задумаюсь, затихну, засумую.

Пряду печаль... Співається само:

«Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прошу.

Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!»

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

що світ вже так замішаний на злі,

що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?

Людській душі цей злочин осоружний.

Не виправдання навіть і любов.

Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

що ніяк похилити хоругов!

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова.

Он подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

Страшне це діло, діло

Зра‍­ди‍­ти в житті

дер‍­жа‍­ву — зло‍­чин, а лю‍­ди‍­ну — можна?!

— Хотіла жити, а життя не вийшло.

Хотіла вмерти,— люди не дали.

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

— От і мені все ніколи та й ніколи.

Хоч як біжи, а все у довжину.

То я й не кваплюсь.

Вмерти завжди встигну.

А часу все одно не дожену.