У світлі світляків. Книга третя: Там, де тиша

На якомусь етапі в мене було так багато варіантів фіналу, що я просто зупинилася на роздоріжжі і стояла, бо жоден

з них не відчувала правильним, з тих чи інших причин.

А тоді просто з’явився фінал, який поєднував багато всього

і я зрозуміла, що він не питає в мене, він просто буде таким.

Адже від початку я й бачила його саме таким, тільки не

знала, як це зробити.

це буде не світ розділення, а світ взаємодопомоги

і взаємодії, де кожен має своє місце не згори чи знизу, а в колі. Чи стане це новим початком? Чи зможуть вони

знову не розділитися на тих, хто нападає, і тих, хто

захищається, на тих, хто вбиває, і тих, кого вбивають, на тих, у кого забагато, і на тих, у кого замало, на тих, хто бере на

себе забагато відповідальності, і на них, хто не бере її

зовсім…

Чи візьмуть вони відповідальність?

Чи зможуть втримати рівновагу?

Чи буде цей світ кращим?

Коли вони всілися навколо вогнища в будинку Юкі, хлопець висловив подяку їжі, й усі вкотре трішки ніяково

почали робити те саме.

Єві-Лізі дуже подобалася ця думка — і про вдячність

в принципі, і про те, що кожна з цих частинок природи

насправді була живою, тож, очевидно, заслуговувала подяки

за те, що дасть їй можливість прожити цей день, повною сил

і здоров’я.

Хлопець нахилився, провів рукою по воді, яка одразу

стала бірюзовою, і заусміхався. Подув вітер — і Тім

усміхнувся ще ширше. Таки так — вони нікуди не

подінуться. Та все ж стиснув у долоні камінець — він

повинен попрощатися.

правильні речі робити важко, особливо коли здається, що ти

маєш обирати між особистим і загальним, між «тепер»

і «колись». Бо маленьке особисте «тут і зараз» завжди

здається значно вагомішим, ніж суспільне чи чуже, або ж

майбутнє. Але виходило, що саме з таких маленьких виборів

та помилок і складався світ

Єва-Ліза поклала долоню на ніс Нюха, а тоді обійняла

його морду обидвома руками і притулилася до неї

обличчям.

— Я дуже тобі вдячна за все, що ти зробив, — сказала

дівчина, і з її ока потекла сльоза. — За те, що покликав мене

тоді, за те, що показав, за те, що врятував…

Здавалося, цей

спалах побачив навіть Нік. Присівши, хлопець підняв

величезну пір’їну, яка впала з неба прямісінько йому до ніг.

Знаючи, що усі зараз дивляться на нього, Нік підвівся і, стиснувши в долоні пір’їну, відвернувся.

Навіщо люди розповідають дітям казки? — запитав він

стиха.

— Щоб навчати без повчань, на прикладі героїв… —

відповів Нік так само тихо.

— І що ми маємо робити, на їхньому прикладі?

Нік замислився.

— Можливо, хоча б не повторювати тих самих лаж.

Сьогодні починається Обон — це дні, коли душі

померлих родичів приходять у гості до живих. Ми

запалюємо ліхтарі, щоб вони знали, куди йти…

Будь світлом собі самому, — сказав Юкі, навіть не

замислившись.